Зміст статті

26 січня 2018олександр ковальчук

Апокаліпсис вчора

Приватна репетиція прийдешнього Апокаліпсису у Львівській міській раді.

Либонь, одна з перших локальних репетицій перед майбутнім Апокаліпсисом, але не конче.

Календарний січень обіцяє країні та області настільки веселий 2018 рік, що аж страшно думати, що може бути у 2019. Навколишній хаос стимулює ледве не всеохопну фрагментацію і, умовно, спонукає до сектанства (на позір, стійкої форми колективного існування), де кожен і кожна вже апріорі вважає себе не лише покликаним (-ю), але й вибраним (-ю).

Чи не найкращим прикладом суспільного розпорошення та подрібнення з подальшою катастрофою комунікації можна назвати фейсбучну сегрегацію, де незгідних відразу банять як нижчу форму життя. І тут відразу варто згадати про актуальність апокаліптичного фрагментика (Об, 13, 16-18) про число звіра, і не так саме про 666 (з якого виросли цілі субкультури), а про те, забуте, перед ним: "І зробить вона, щоб усім – малим і великим, багатим і вбогим, вільним і рабам – було дано знамено на їхню правицю або на їхні чола, щоб ніхто не міг ані купити, ані продати, якщо він не має знамена ймення звірини, або числа ймення його".

Цікаво, що чи найближче до втілення у публічне життя цієї цитати підійшли львівські креакли (зі своїми дитячими ілюзіями про креативне місто Львів), які лише банально шифрують миловидним "свій до свого по своє" агресивний капіталізм секти Садового. Однак тут швидше мова не про це, а про те, що за ситуації, де ніхто не може вважатися єдиним правовірним, мусить нарешті виникнути ситуація діалогу (дискусії) між усіма, яка й має призвести до якогось колективного рішення (домовленості) щодо подальших нормативів суспільного життя.

У подібне якось важко повірити у Львові (як маленькій луні великої Україні), де ліберасти нічим не кращі за релігійних фанатиків, а хіпстери (Садового) та гопники (Свободи, Укропу) – одна сатана. Львів, як і будь-яка метрополія, як і будь-який новий (але земний) Єрусалим – фарисейське місто (і Град небесний тут ні до чого).

І вчорашня сесія Львівської міської ради (перша у 2018 році) враз повстає живим прикладом локальної репетиції апокаліптичної розпорошеності вкраїнського суспільства перед ще більшими викликами у майбутньому.

Відразу після молитви падре Дроздяка на трибуну виходять: директорка "Львівського радіо" Мирослава Лубкович та керівничка філії ПАТ "НСТУ" "Львівська регіональна дирекція" Оксана Клим, які вкотре (але на такому рівні – вперше) заявляють про те, що Зураб Аласанія нищить львівське телебачення та радіо своїм суспільним мовленням. Лубкович навіть згадує про славетну фонотеку львівського радіо (яка може зникнути через реформи Аласанії), хоча не зовсім зрозуміло, чому її ще досі не оцифрували, а якщо оцифрували, то чому ніде її не викликали? На Ютубі можна знайти лише декілька передач Марти Кінасевич (про яку й згадує Лубкович) з Івасюком, Ротару, Яремчуком та Зінкевичем. То може, десь там в архівах, є програми й з Шаріфовим?

Бо поза тими причитаннями, Львівське телебачення – це, звичайно, село і люди. Усі так хвилюються за пастора Боєчка, але добре, що вже не буде Михайла Риби з його допотопними агітаціями (у дворику на Староєврейській, за ДеМанджаро, ще й досі штиняє оцетом?), які достатньо близько пасуться біля мислення Володимира Мунтяна та його Відродження. А це ще той цирк, звісно, спільнота, яка апелює до зішестя Святого Духа (як вищої форми християнського життя) впевнено оперує старозавітньою риторикою гопника.

Але й в Аласанії та його компанії немає нічого прогресивного чи цікавого (хоча саме так його позиціонують на противагу ретроградам та хабарникам зі Львова). Чи не найпопулярніший ступінь розвитку Суспільного – Майкл Щур – то убога пародія на гумор (його вже встиг переплюнути Євген Гашенко з Дизель-шоу). Сам Вінтонів то помітно розуміє і тому так постійно крутить форматами, як гуцул Сонцем, але ніяк не може знайти чогось адекватного. Той його ЧерезЩур – то безталанний кос під американські Late Night Show, як наша відповідь Урганту та прожектору.

І сам Аласанія відразу десь тут поруч зі своїм смішним (і маніпулятивним) постиком про Львів, який не прагне змін, де він відразу такий суголосний аматорським серіалам 1+1, які зі столичним снобізмом так невміло намагаються сміятися з забичених галичан. Тут ще варто згадати його неписьменне інтерв'ю ЗІКу, де він несе несусвітню єресь про українську літературу, і не так, тому що добре її знає, а через те, що слабенько в ній орієнтується.

І се Львів, бейба, тут скрізь, якщо не підступ, то зрада. Дивно, що Кірік ще не почав штампувати футболки "До побачення – Львівське телебачення", бо то ж така актуальне тема для монетизації, що аж.

Вона (тема) відразу нагадує про ще одне нещодавнє протистояння активістів та медійників, а саме про місцевий наїзд занудного горе-бандуриста Гривула, після Портнова на ЗІКу, на місцеву журналістику. З убогих, переважно, гріх сміятися, але й автора цих рядків важко запідозрити навіть у мінімальній симпатії до ЗІКу (де його вже прокляли чимало разів, якщо не Вергелес з Дроздовим, то хтось інший). Гривульна банальність про "журнашлюшок" – це відома фішка постєвромайданних активістів у Львові, які, однак, самі відразу розбіглися ворогуючими таборами місцевого політикуму, щоб створювати видимість праведного народного гніву, тобто каналізувати його у потрібному руслі.

Цікаво, чому розслідування про діяльність генерал Ткачука не надихає Гривула на те, щоб гонорово залишити теплу Сухопутку? Гривул наполягає на критичному мисленні, але сам чомусь про нього забуває, коли це стосується його обмежених вподобань і тому так патріотичненько починає (разом зі своїми прибічниками та прибічницями) проштовхувати халтурку Гузьо та хвалити посередність Кіборгів чи бездарність Сторожової застави.

Згодом, щоправда, виявляється, що він та вони не тільки існують поза контекстом музики та кіно (тобто, мало що дивляться та слухають), але й відстали від розуміння навколишнього життя років на чотири. Навколишні хаотичні події апелюють до того доконаного факту, що людина на війні переосмислює реальність, відсіює усе зайве, виструнчує пріоритети та чутливо наполягає лише на важливому (вічному), але чи про кожного, хто прийшов з війни з Росією, про це можна сказати? Чи кожен солдат чи офіцер ЗСУ – це відразу авторитетна думка у всьому? І що робити з нівеляцією понять "волонтер" чи "атовець" під час політичних розборок у Львові?

Але подібного вже багато було, як каже мудрий Соломон, за останні чотири роки у Львові, коли якась певна спільнота вважала себе вищою та кращою за усі інші: геї (за відсталих гетеросексуалів), хіпстери (за нерозумних гопників), феміністки (за репресивних патріархалів), атовці чи волонтери (за продажних журналістів) тощо.

І вчорашня сесія Львівської міськради – то якраз локалізована версія навколишньої фрагментації суспільства, де, як каже митрополит Андрей, кожен думає не про Боже, а про своє.

Усе варте уваги у цьому апокаліптичному цирку відбувається між Андрієм Садовим та Григорієм Козловським. І навіть депутатка Юринець прийшла заради приміщення для громадської приймальні охочих на Дорошенка.

Садовий терпляче тримається власних апетитів. Пропонує натравити вірних псів-хіпстерів на містобудівні грішки відомих львів'ян, які за патріотизмом у серці не керуються розумом у голові. Волає, що жуліки вкрали ЛАЗ, який він так любив (улюблена толстовська мантра Березюка). А ще він так любить "Ратушу" Савельєва, що жодна інша газета не має такої фінансової підтримки. Любить, але й карає, бо хоче, щоб усі були у рівних умовах.

Козловський – широченної душі людина. Він люб'язно обіймається з Лесею Турашвілі, відомою стрясачкою повітря у Львівській міській раді, і це саме він з нею (обіймається), а не вона з ним, бо це він сходить зі своїх вершин до її низин.

Посіпаки Турашвілі труться десь позаду поруч і боязко питаються у Козловського про те, чи не буде він їх бити (боляче). Хоча ще там, унизу, де їх запустили муніципали, вона полум'яно обіцяли усім у Ратуші червону "Аврору". Хоча, що доброго може бути з Рясного, окрім Семашка? Поруч з Турашвілі походжає ще райський нераб (чи нероб) Іван Спринський, який непереконливо косить під клоунаду Парасюка з атавістичним хвостиком.

Депутати також витають десь у власних думках та виглядають власне місце під сонцем. Хоча деяким з них так заважає зимове сонечко, що помічники відразу закривають вікна важкими шторами і сесійна зала у мить перетворюється на склеп, збіговисько замріяних вампірів, доля яких залежить від примхливого настрою святого Андрія та святого Григорія.

З поміж усіх депутатів несподівано вирізняється лише депутат Зінкевич, який ніби відразу завітав на сесію Львівської міської ради з модного показу Гоші Рубчинського десь у Єкатеринбурзі. Хто порадив йому таку спорадичну фризуру якось невідомо, але помітно, що поруч не було когось такого (як вірний депутат Босаневич), хто міг би порадити йому такого не робити (і ліворуч якось особливо не зачешеся, щоб про фюрера не згадати).

Однак від стайлу російських гопників (з невмирущою ностальгією за совком) відразу пішла така маза в народ, що навіть у дівчинці Турашвілі у тризубному кашкеті, ніготь якої згодом героїчно постраждає у сутичці з муніципалами, легко побачити щось спільне з петеушницею Жанкою з творчого дуету "Жанка і Свєтка" кавеенської команди "Парма".

Ось ці творчі особині.

Посіпаки Турашвілі довго йшли до театральної бійки з муніципалами за ЛАЗ (який перенесли на тиждень). Їх довго не запускали до Ратуші і тому не зважали на усіх інших, яким доводилось заходити на сесію через бічні лабіринти.

Григорій Чудотворець вмить зупиняє карикатурну бучу турашвілців та спринців (чи краще спринцювальників?) козирним "стопе" і віє від того "стопе" чимось таким нетутешнім: піжонським, курортним, ароматизованим, закордонним. Схвильована провінція відразу застигає фігурами, а у куточку, із-за колони, за усім цим конфліктом інтересів спостерігає Микола Савельєв, есквайр, який очікує на депутатське рішення про газету "Ратуша", роздержавницька доля якої, тут мало кого хвилює з присутніх (тим більше, перед обідом).

Багатир Козловський, а відтепер, для усіх неучів він Григорій Стопе (як збіса по-хвранцузьки шикарно та шляхетно звучать ці букви звуками), лише вкотре натякає, що львівська ресторанна буржуазія вже давно потребує чогось аналогічного до творчості Володимира Гіляровського, а саме, його книги "Москва та москвичі".

Потребує безсмертної оди "Львів та львів'яни", де б смачно та соковито описували особливості місцевої кулінарії, а гастрономічний туризм би ковтав слинку від неземної насолоди у роті зі заплющеними очима (Винничука відразу не пропонувати в автори). Тим більше, що Львів та Москва – то ментальні міста-побратими у посяганні на виняткову непомильність запозиченого п'ємонтизму.

У цю розчулену мить, де кожен сам за себе, навіть виникає слабинка емпатії до забіганої Лесі Турашвілі, і не так до неї, як до її замейкаплених вій (які довго не проживуть під таким натиском косметики), які більше нагадують "мохнатый шмель – на душистый хмель млосним голосом Міхалкова" у Жорстокому романі.

Її вії живуть якимось окремішним, позаземним життям і цим нагадують когось з космічної колекції в олдовій фантастиці Політ навігатора. Ще ментик, і вони, важкі, впадуть та зліпляться докупи, наче вареник і Турашвілі доведеться руками піднімати повіки. Апокаліптичне посміховисько не таке вже й страшне, коли стоїть біля царя Козловського (який нещодавно ходив до малого Ісусика з дарами) і є у тому, що розмальований монстр стоїть біля сакральної тваринки щось тотемне, архаїчне та смішне. Навіть коли вона стоїть навпроти Садового.

Апокаліпсис жвавий на різноманітних клоунів, лжепророків, псевдо-волонтерів, горе-активістів та квазіполітиків, а особливо у Львівській міській раді та її околицях. Саме тому з нагоди з виходу нового альбому "Culture II" від Migos лунає їхній минулорічний хіт "What The Price".

Автор: олександр ковальчук

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.