Львівський дует карикатурного бароко-попу з лейбла Івана Дорна Masterskaya навіщось далі продовжує після EP "Під зеленими осокорами" (2018) косити під Ентоні й на новому EP. Провінційний закос під єдиного та неповторного Ентоні Хегарті (нині це співачка Anohni) у складі колективу Antony and the Johnsons варто відразу назвати якоюсь клінічною формою.
Вони синоніми співачки Мухи, яка паразитує на творчості Квітки Цісик, механічні зомбі-черевомовці, безглузді подражатєлі.
Їхня фальшива та штучна тужливість вкотре тхне мертвечиною ("Подаруй мені ріку", "Хто я"), яку вони ще й так наївно намагаються осідлати всіма цим баналом а-ля: "ходжу по дну", "мертвий як камінь" чи згадками про сову (медіумку з тогосвітнім). Схоже, що їм ще не повідомили, що маляткам краще не бавитися з потойбічним, бо інакше це обов'язково вилізе боком на прикладі вокалістки колективу Один в каное. Схоже, що навіть на прикладі сатанинської музички Христини Соловій їм ще не сказали, що вони привидами блукають невтямки у пітьмі.
Для подражанія Ентоні у Jonathan Livingston нема ні майстерності, ні фантазії, ні душі. Краще не згадувати обабіч них й альбом Ентоні з Майклом Кешмором "The Snow Abides" (2007). З такими потягами вокалістові гурту варто відразу податися у софісті-поп, оскільки там хоч якось все це можна ще зрозуміти поміж такої кількості охочих. Вони так кумедно дають тих розманіжених гейських інтонацій, так вже тягнуться до Сонечка навшпиньки, що навіть забувають, що головний прикол їхнього EP у тому, як стерильні нензи намагаються щось розповісти слухачам про Смерть ("Мадам Таро"). Вся ця епігонська стилізація (фолку), увесь цей фейк так вже хоче дати потойбічних дрижаків, так вже хоче дати готики чи Емброуза Бірса, що можна собі навіть подумати, що вони постійно сподіваються лише якоїсь співпраці з Девідом Тібетом з Current 93.
І бажають цього вони вже так смішно, що краще б апокаліптичні коники їх точно забрали у голубу далечінь з кінцями. У цих безглуздих спробах дати глибину ілюзії вибору та химерність вагання найменших порухів гуртик Jonathan Livingston просто валяється десь під копитами майже невідомого колективу Viarosa з треком "Where The Killers Run". І навіть незрозуміло для чого писати тут про Bill Callahan "Ride My Arrow", Birch Book "Feet of Clay" чи Willard Grant Conspiracy "Let It Roll". Навіщо все це їм, сліпим, якщо вони навіть примудряються навіщось зайти на територію триптиха "Польовий" від Мар'яна Пирожка ("Метаморфози") своїм фанерним бовванчиком.