Мантра Керуака "Імітація імітації" (2020)

Дебютний альбом від харків'янина Олега Каданова, учасника колективів Оркестр Че та Лінії Маннергейма, намагається затулити закордонним саундом свою пластмасову лірику на ниві інтелектуальних традицій.

Дебютна альтернатива гурту Мантра Керуака напрочуд запізніла та затягнута в часі. Ще років 10-15 тому вони б могли опинитися в героях української поп-музики, але нині всі їхні забавки зі симулякрами достатньо підтоптані. Нє, звичайно, що в цій імітації імітації можна відшукати якийсь концептуал, але тоді буде ще нудніше. Варіанти вже давно радять Жадану (члену колективу Лінії Маннергейма) збитися зі своєї пастирської пародії на Шнура та повністю віддатися хвилям млосного р'н'б (особливо після кастрованого скелетика стрічки Дике поле), щоб утричі жменями помножити радість навколишніх дівчаток та їхніх подружок.

Щось подібне, схоже, можна порадити й колективу Мантра Керуака, оскільки навіть уся краса закордонного саунду не може прикрити фіговими листочками весь мікс баналу та графоманії в їхній альбомній ліриці. Цікаво, що їхня беззуба методика нагадує про нещодавній пінопласт Паліндрома (чудова назва для емо-колективу), а се може свідчити про опосередковану відсутність поетичного досвіду у більшості представників української поп-музики (окрім Brata, звісно). Начитаність вилазить їм їхнім неповоротким боком з тим їхнім неймдропінгом, наче у співах про полімерне покоління кока-коли та пепсі ("Ніяково") вони раптом згадали дитячу класику 1969 року, японське аніме Летючий корабель-привид.

Начебто розумна українська музика вагається між наказовими вакарчукізмами та гомілетичною жаданівщиною і ніяк не може їх скинути з пароплава сучасності. Лише інколи тут вилітає якась іскра ("ати-бати йдуть примати"), оскільки все інше нагадує, на жаль, інтелектуальні колискові з Борхесом (Кроненбергом) на чолі зі слідами нульових та тінями Шевчука (того, що з ДДТ). Харківські ніби завжди нормально вживались в українську мову (Lюк), але в цих невдалих пошуках потрібної інтонації Мантра Керуака подекуди нагадує україномовні треки Бабкіна з його дещо штучними інтонаціями (варто сподіватись, що це лише брак під час процесу праці з новим матеріалом, який незабаром, можливо, що зникне).

І справді, варто, певно, сподіватись, що всі ці мухи гурту Мантра Керуака – це лише дефекти процесу, дитяча хвороба лівизну цього періоду розвитку української культури. Система потребує тестування, і тому незабаром чогось подібного вже буде менше. А все це лише ознака часу, де поруч з Мантрою Керуака можна відразу поставити псевдоінтелектуальну халтуру Номери від Сенцова та Сеітаблаєва з їхнім дитячим антитоталітаризмом клаптиковим. У періодичних повтореннях в треках колективу Мантра Керуака можна зауважити особливе взорування нинішнього покоління на Кіру Муратову вже у своїх спробах дати нещадний зліпок епохи. Але після неї взагалі не хочеться дивитися ні слабоньких Васяновича зі Слабошпицьким, ні Марисю Нікітюк, ні Ворожбит, ні Лозницю (хоча він найрозумніший поміж них усіх), ні навіть Хржановського з його ясельними приколами в Дау.

Для їхніх адептів у саунді цього альбому (альтернатива, інді, фанк-мет), напевне, й буде якийсь вав-ефект, однак це таки копіпаст та вторинність, щоби там не писала рекламна школота зі Слуху. Лірика Мантри Керуака відчутно не дотягує до цього саунду.

Вона ніяк не може за ним заховатися. Власне, учасники це добре розуміють і тому тут стільки інструменталу, який шорстким язиком альтернативи мусить передати всі душевні муки ліричного героя. Хтось так кумедно згадує біля них Death Cab for Cutie, хоча міг би краще згадати And You Will Know Us By The Trail Of Dead. А після трека "Передостанній Супермен" взагалі варто пригадати легендарних іллінойсців American Football з альбомом "American Football" (2019) та надовго забути про Мантру Керуака.