Сторонній

Снодійна пародія режисера Дмитра Томашпольського на горор та сюр, яка продовжує лінію його кіноманського фокуса-покуса Ржака (2017).

На території нового українського кіно режисер Дмитро Томашпольський вирізняється у своєму абсурді дивними постсовковими нюансами, де від милої муратівщини лише один крок до цілковитої петросянівщини. Так, наприклад, у 2013 році він зняв разом з режисеркою Оленою Дем'яненко феєричний треш про венеричні хвороби та секс у відкритому космосі F 63.9 Хвороба кохання, який можна вважати пародією на космічні потуги України.

Наразі ідеальним фільмом Томашпольського періоду нового українського кіно можна вважати стрічку Ржака (2017), як таку собі мініатюрну версію фільму Загін самогубців (2016). Ржаку навіть варто вважати чи не найкращим новим українським фільмом за звітний період, оскільки мислення там значно більше, ніж в старанній учнівській комедії Мої думки тихі (2019), яка намагалася скерувати місцевий гумор чим далі від кривляння 95 кварталу.

Цей абсурдний треш з морем цитат (від Годара та Аллена і до Співчуття пані Помсті (2005) Пак Чхан Ука), звісно, що не брати Цукери чи грім Бена Стіллера, але це вже набагато цікавіше та смішніше, ніж Скажені весілля чи фільми Зеленського. Жувальцям (2021) Квентіна Дюп'є там би було надзвичайно затишно, а журналістів там стібали набагато раніше, ніж у Наших котиках (2020), які також намагалися щось сказати братам Цукерам. А певні паралелі з фільмографією Романа Балаяна навіть спонукати до тієї думки, що Томашпольський не просто стібе його стрічки, а має з ним якусь злочинну змову (особливо після цьогорічної стрічки Ми є. Ми поруч), де вони змагаються у тому, хто найкраще надурить нинішніх глядачів.

У 2019 році Томашпольський встиг стати продюсером фільму Олени Дем'яненко про галицькі фокуси Гуцулка Ксеня та зняв стрічку Сторонній, яка нарешті вийшла в українському прокаті. Ця снодійна пародія Томашпольського плаває туди-сюди між класикою Даріо Ардженто Suspiria (1977) та її інтерпретацією 2018 року, стрічкою Suspiria Луки Гуаданьїно, щоб ще й перепочити транзитом на стрічці A Cure for Wellness (2017) Гора Вербінськи, яка також надихалася класичною Суспірією.

Тут варто зазначити, що в'яле та аморфне кіно Томашпольського у своєму кумедному потязі до потойбічного не варто остаточно пов'язувати з цими фільмами, оскільки у 1995 році він зняв стрічку Будемо жити! про любов в потойбічному санаторії (з елементами совка), яку можна назвати своєрідним продовженням стрічки Парад планет (1984) Вадима Абдрашитова (біля якої можна згадати й Райських птахів (2008) Романа Балаяна). Хоча якщо знову згадувати щось закордонне (потойбічне), то ні з Sanatorium pod klepsydrą (1973) Войцеха Єжи Гаса, ні з Trzecia czesc nocy (1971) Анджея Жулавського фільм Томашпольського навіть не варто порівнювати.

Цікавою у фільмі Сторонній (цьому кіно про кіно) є лише традиційна постсовкова інтонація Томашпольського, яку й можна заточити під якийсь концептуальний функціонал. Сторонній на тлі двох Суспірій та Ліків від щастя, наче перегляд якогось матчу УПЛ (Минай – Інгулець) після хайлайтів АПЛ чи Ла-Ліги, а тому єдиною пародійною схемою цього снодійного та несмішного фільму може бути лише те, що нове українське кіно – це просто пародія на кіно, продовження Ржаки.

Також деякі українські критики чомусь вважають, що Сторонній став піонером українського кіносюру. Але тут відразу можна згадати Лісову пісню (1961) Віктора Івченка (його Софія Грушко (1971) – це чистий горор материнства), Вечір на Івана Купала (1968) Юрія Іллєнка, Комісарів (1969) Миколи Мащенка, також Сон (1964) та Совість (1968) Володимира Денисенка, а особливо його стрічку На Київському напрямку (1968), яку наразі можна вважати ідеалом місцевого сюру.

Попри всі цитати Лавкрафта у Сторонньому немає горору (лавкрафтівську історію про подорож американця до Європи найкраще нині дивитися у фільмі Весна (2014) Джастіна Бенсона та Аарона Мургеда), окрім маленького натяку на джалло Маріо Бави (а тому й чогось з Американської історії жахів). У своєму постійному нанизуванні цитат Томашпольський не настільки вже вправний майстер, щоб створити закільцьований світ а-ля Dellamorte Dellamore (1994) Мікеле Соаві. Його оператор періодично халтурить (попри всі охи та ахи), хоча може сміло відмазуватися умовністю Суспірії Ардженто. І з піжонством в Томашпольського також певні проблеми.

Ардженто лише натякає на голокостні мотиви у своєму фільмі в Мюнхені, Гуаданьїно буквально їх розжовує у своєму фільмі в Берліні, гірська клініка Вербінськи також з нацистським підтекстом, а тому Сторонній у своїх масштабах може апелювати лише до історичної травми совка. Томашпольський якраз і пасує до того своєю покручною атмосферою з допотопними мобілками та інтер'єрами свого санаторію для будівників майбутнього. Совок – це страшний сон наяву (привіт Польотам Балаяна), країна абсурду, пародія на все, що обіцяли комуністи. А тому тінь минулого може породжувати лише привидів, монстрів та зомбі.

Хоча чи не найкращою метафорою в класичній Суспірії може бути той факт, де американка просто починає пізнавати радощі сексу у Європі, а тому починає розуміти попри всі пуританські заповіді батьківщини, що у сексі немає нічого демонічного чи страшного. І саме тому вона так кокетливо посміхається глядачам у фіналі, коли вибігає зі школи, яка вся палає вогнем помсти (привіт погляду Дейна Де Гаана у фіналі Ліків від щастя). Томашпольський натомість може запропонувати лише трохи голих циць під водою та шматочок начебто лесбійського сексу на екрані, що нібито натякає на Mulholland Drive (2001) Девіда Лінча. Хоча це знову Суспірія Даріо Ардженто зі своєю оксамитовою завісою.

За саспенсними кліше та цитатами в історії про інспекторку Глуховську (сліпий піаніст в Суспірії каже, що він не глухий, а Сюзі Бенніон детективом слухає кроки відьм) варто, певне, зауважити лише те, що не варто стріляти у піаніста Томашпольського, оскільки він грає, як може.

За всім тим Томасом Манном, Ноланом, Людьми в чорному, Браяном Де Пальмою з його фільмом Femme Fatale (2002), який вкотре тут передає привіт Балаяну, за Дзвінком (2002) Гора Вербінськи слідкувати, звичайно, цікаво, але ж не настільки. Відморожена акторська гра у фільмі не зовсім Леслі Нільсен, і не настільки клоновані радянські персонажі а-ля Нійя з фільму Крізь терни до зірок (1980) чи особливо замасковані прибульці у фільмі Готель "Біля загиблого альпініста" (1979), щоб вже зовсім закрити тему Сяйва (1980) Стенлі Кубрика у фільмі Ліки від щастя.

Спотворена оптика у Сторонньому просто нагадує достатньо нудну місцеву версію Перемотки (2008) Мішеля Гондрі, а його оголені медсестри – лише старовинні Маски-шоу. Томашпольський ще може якось замахнутись на свою версію Вампірок-лесбійок (1970) Хесуса Франко чи Баби Яги (1973) Коррадо Фаріни, але там знову може бути лише запорожець замість мерса. І тільки дивно, чому зі всім цим бюргерним багажем він не знімав своє кіно у Львові на вулиці Пластовій?