Незбагненна Америка

Завершився вікопомний візит в Америку. Протиборчі сторони українського політикуму по-різному, звісно, оцінюють цю подію.

Влада – все чудово, опозиція – поїздка безрезультатна, прориву не відбулося. Відкинувши політичну складову, глянемо що ж таки відбулося і чи мали шанс на успіх очікування? Чи реально було переконати Джо Байдена у необхідності отримати ПДЧ, якщо цьому опонують Франція і Німеччина, яка останнім часом взагалі поводиться так, ніби вона васал Російської федерації?

Друге – чи реально було зупинити Північний потік-2 на цій фінальній стадії, після того, як президент США Байден погодив його добудову з канцлером ФРН фрау Ангелою Меркель, яка під кінець своєї кар'єри поводиться так, що мимохіть згадуєш про її комсомольське минуле та фірму з назвою Штазі. Про деяких високопосадовців ФРН, Франції та Австрії, яких тупо купили росіяни, і згадувати не хочеться.

І якщо хтось вірив у можливість успіху на цьому етапі у цих двох напрямках, то це міг бути або наївний ідеаліст, або зазомбована пропагандою людина.

Скажіть, а коли у 2008 році питання ПДЧ реально стояло на порядку денному, то з подачі якої української діячки та ж Меркель і заблокувала це питання? Чи не тієї, яка в Москві хіхікала поруч з Путіним, насміхаючись над власним президентом? Отож-бо.

А скажіть, коли ще за часів Кучми, а потім і Ющенка, виникала реальна пропозиція створити консорціум спочатку в складі Україна-ЄС-Росія, а потім за Ющенка просто Україна-ЕС, то хто заблокував цю ідею. Під псевдопатріотичним приводом – не віддамо нашого народного майна чужинцям. Хто це зробив, чи не наша народна улюблениця на той час? І справді, тепер не віддамо, тому що нікому не потрібно. А якби тоді пішли цим шляхом, а Європа мала б у власності половину ГТС, вкладала кошти в її модернізацію та отримувала б доходи, то чи будувалися б всі північні та південні потоки? Отож-бо.

І останнє. Чи перегорнули сторінку у відносинах після розмови Зеленського з Трампом про свого хлопця прокурора, діянь Деркача, Дубінського та інших? Це справедливо піддається нищівній критиці, як спроба гри на боці Трампа. Тепер, щоправда, свій хлопець після того, як його погнали, має вже іншу думку щодо влади, але це таке. Проте, скажіть, будь ласка, а чи не прокурор Луценко з минулої влади нищив посла Марі Йованович, яку призначив демократ Обама, цю кар'єрну дипломатку, між іншим, яка на своїй службі пережила не одного президента, як республіканця, так і демократа.

Чи не Луценко співав осанни Руді Джуліані, а в розмовах зі його ставлеником Парнасом говорив слова: "Зніміть дуру Йованович". Адже ці записи оприлюднили в конгресі США. Чи не він звинувачував посла в тому, що вона надала йому список людей, яких не варто переслідувати? А він, ви розумієте, принциповий, чесний, відданий.

І чи не сама Йованович на слуханнях в конгресі США заявила, що вважає тодішнього прокурора корумпованим, оскільки йому не подобалися заклики США до очищення прокуратури. Це все 4 листопада 2019 року опублікували конгресмени-демократи, тодішня опозиція, а теперішня влада. А тепер скажіть, кому повірять у США? Своєму дипломату з бездоганною репутацією чи українським прокурорам з не найкращою опінією? Чи не було звинувачень Шокіна та Луценка в тому, що вони злили компромат на Байдена? А чи не мала Йованович розмови з Аваковим щодо стеження за нею? Це ж треба додуматися стежити за послом США.

Я до того, що україно-американські відносини торпедували деякі недолугі представники і теперішньої, і минулої влади, які взагалі не розуміли, у які шестерні, якого механізму та якої держави вони лізуть, а що найгірше, штовхають Україну.

Так що тут у всіх, як то кажуть, рильце в пушку, а точніше в іншій субстанції. Слава Богу, що Байден виявився мудрішим та закрив це питання, а не розвернув йогу у бік помсти. Тим більше, що наші розумники з двох влад наїжджали не на самого Байдена, а на його сина. А ми всі люди, а тому добре знаємо, що на образи дітей ми реагуємо значно болючіше, ніж на свої.

Зрештою, згадаймо українську приказку: "Як постелиш, так і виспишся". Коли роками стелили поганенько, то і пробудження якесь не дуже. І якщо вже перегорнули цю не найкраща в українській історії сторінку, то хвала Господу. І цього вже достатньо, щоб з'їздити в Америку.

А тепер про інше. Коли я чую про те, що угоди, які там підписали, є рутинною справою, то це дивно. Адже не в 60 мільйонах справа, і не в Джевелінах, які у нас стали таким собі священним ґраалем. Угода МО України та США про проєкти у сфері досліджень, розробок, випробувань і оцінки є неоціненною, оскільки дає можливість доступу до технологій, розробок та спільної діяльності у військово-промисловому комплексі, у тій сфері, до якої нам та більшості країн було зась. Тільки повний невіглас може не розуміти, які перспективи тут відкриваються.

І тут уже все залежатиме від нас, тим більше що у цю сферу американці готові інвестувати 2,5 мільярда доларів. У сферу переозброєння ЗСУ та розвитку українського ВПК. Зауважу, що в нашому оборонному бюджеті видатки на всі закупівлі озброєнь, від патронів до БТРів та ракет сягають в районі 1 мільярда доларів. Відчуваєте різницю тут 1 мільярд на все, а там 2,5 мільярда лише на розвиток та створення нового.

Також варто згадати й перспективне будівництво одного, а потім ще п'яти реакторів для АЕС. Якось так дивно, що згадують лише про те, що атомна енергетика найдешевша і мовчать про те, що наші станції збудували ще за СРСР, а тому термін їхньої експлуатації потрохи закінчується.

А це, якщо вчасно не вжити заходів, загрожує енергетичним колапсом. Цього дуже хоче Росія, оскільки вибравшись з газової пастки ми можемо потрапити в електричну, ще гіршу, адже сучасне життя без електрики важко уявити. Тому й викликає таке невдоволення ця новина у наших сусідів. Ми вже наполовину користуємося ядерним пальним Вестінгауз, а якщо ще й енергоблоки будуватиме ця світова фірма, то це остаточне прощай нємитая Рассія в галузі енергетики.

Лише один маленький факт. У 2018 році Україна купувала ядерне пальне у російського ТВЕЛа за ціною 1,13 мільйона доларів за тону та у Вестінгауза за 710 тисяч доларів за тону. Відчуваєте різницю. Недаремно ж у нас вже з'явилися замовні статті про те, як це погано, що Україна залежатиме від транснаціональної корпорації та втратить можливість створення циклу ядерного пального, наче у нас він був. Запоребрикові вуха вже полізли.

Отже, лише два ці факти вказують на реальні перспективи у двох найважливіших сферах: військовій та енергетичній. Результати залежать лише від нас. І тут владі слід надзвичайно старанно скористатися цими можливостями, а опозиції не давати спуску владоможцям у цих питаннях, щоб вони активно працювали. Тоді для всіх буде результат, як нині кажуть, win-win, тобто всі виграють і, найголовніше, держава. І ми з вами також, звісно.

Головне не повторювати минулих помилок.