Чому я живий

Дві години плаксивої серіальщини від режисера Віллена Новака про українського православного антисеміта Олексу, який таки прозріває любов до кожного єврея на шляху до обіцяного Царства Небесного.

Режисер Віллен Новак відомий вузькому загалу фільмами Червоні дипкур'єри (1977), Вторгнення (1980), Гу-га (1989), а також стрічкою про молодшого брата товариша Леніна У Криму не завжди літо (1987). Він нічим особливим ніколи не вирізнявся в радянській кінематографії, але певну марку таки тримав. Після розпаду Радянського Союзу Новак більше знаний біля російського серіалу Зупинка на вимогу (2000) з Пєвцовим та Дроздовою в головних ролях.

А тому навіть десь закономірно, що його епічна історія українсько-єврейського кохання у Маріуполі під час Голокосту скочується у фарс і треш у химерному міксі фільму Скаженого весілля та серіалу Спіймати Кайдаша. Якщо у цьому феномені і є якась закономірність, то фільм Новака варто відразу поставити поруч з допотопною мелодрамою В'ячеслава Криштофовича Передчуття (2020) та самопародійною притчею Романа Балаяна Ми є. Ми поруч (2021).

Усе схоже на те, що Новак хотів дати у Маріуполі своїм старомодним стайлом щось на кшталт La vita è bella (1997) Роберто Беніньї (і це ще добре, що Новак, можливо, не бачив фільм The Producers (1968) Мела Брукса), але його радянська школа так і не дотягує нині до попереднього рівня, а тому приречено скочується у серіальну поденщину а-ля фарс та треш І будуть люди (2020) чи Сага (2020).

Актор Віктор Жданов єднає ці два серіали з популярним трешем Спіймати Кайдаша, і так утворюється якесь дивне виробниче пекельце епічної кон'юнктури, яке ще й, схоже, знімали десь зовсім біля сентиментального кітчу про єврейсько-німецьку дружбу на півдні України Антон і червона химера (2021). Але Новак відверто ігнорить увесь цей серіальний хвіст і вже так знімає перші секунди свого фільму, ніби дає Іванове дитинство (1961) Андрія Тарковського у зворотній перспективі.

Його український православний антисеміт Олекса (Віктор Жданов), цей аб'юзер, хамло, сексист та гонитель баптистів, вже така відверта карикатурка, що Новак міг би натякнути у кадрі на відомого радянського режисера Марка Донського. У любові Донського до кукринікси в зображенні нацистів варто згадати його стрічку Райдуга (1943), а особливо фільм Нескорені (1945), такий собі "Тарас Бульба" в часи Голокосту.

Події Нескорених розгортаються начебто на Донбасі, але усе схоже на те, що це перша в історії світового кінематографа ідентифікація подій у Бабиному Яру. Єврейське питання там ще витає на маргінесі, але у тій розповіді про вічну дружбу радянських українців та євреїв великий Амвросій Бучма вже періодично видає перлинки вітального вкраїнського гумору ("давайте на зло фріцам покушаєм"), який згодом експлуатуватимуть під час вечорів на хуторі поблизу Диканьки.

Десь схоже, що Новак шукає якусь потрібну інтонацію, але вона постійно вислизає з його натруджених рук. Попри канонічну пісню "При долині кущ калини" у його кінематографії нічого майже не змінилося з радянських часів. Добрі радянські люди стали добрим українськими людьми, окрім стукачів та гебістів, хоча й там, звісно, є виняток. А погані німці лишилися поганими німцями, окрім окремих косметичних нюансів під час зображення одного австрійського клоуна-гестапівця артистом Делієвим.

У святій простоті Новака історія Голокосту в Маріуполі блаженно зливається в непорушній єдності бородатих анекдотів та історій з Житія святих, а тому миттю треба згадати поруч сентиментальне порно про митарства Богородиці у пеклі спагеті-вестернів Мати апостолів.

У цю тему б Гільєрмо дель Торо з його El espinazo del diablo (2001) та El laberinto del fauno (2006), але у Новака так всі актори безбожно переграють масово, що тут вже нічого не допоможе. Його актори так цнотливенько намагаються дати теплий, світлий дотик радянської епохи на екрані, що взагалі ніяк не дотягуються до нього своїми сучасними обличчями та фальшивими інтонаціями. І навіть сльози тут не ті, і навіть діти тут не вміють грати, а ще кажуть, що лише вони та звірятка такі органічні у кадрі.

Новак настільки кондово дає преображення українського православного антисеміта, який поволі прозріває братерську любов до колін Ізраїлевих, що у своєму фарсі починає нагадувати дешеву пародію на Любов і голуби (1985) Володимира Меньшова. Його треш про недалекого обивателя в полоні великого світу так наосліп несеться у бік Діамантової руки (1969) Леоніда Гайдая, що тут навіть буде буха цитата в ресторації (але без пісні про зайців).

У Діамантової руки, до речі, міг би бути чудовий мешап з Вампірками-лесбійками (1971) Хесуса Франко, але Новак змішує свою радянщину з пророком Осією, власне його словами про те, що Господь тесав пророками народ свій вибраний. Режисер Новак в образі всемогутнього бога теше свого антисеміта Олексу лише євреями. І, до речі, Семена Семеновича Горбункова також всемогутні органи тесали контрабандистами, але він попри всі спокуси солодким закордонним життям так і не зрадив радянські ідеали.

Новак вже так педалює своєю допотопною кукриніксою антисемітизм Олекси (кількість використання слова "жид" у різних варіаціях незабаром вже досягне лічильника трупів у пародії Джима Абрагамса Гарячі голови), що навіть спокушається на те, щоб дати білочку Віктора Жданова у серіалі Спіймати Кайдаша. І що це за брутальний реалізм під час сцени хрещення дівчинки Лариси у купелі?

Попри допотопний гумор та радянські меми про "мийте ноги, лягайте спати" Новак ще намагається дати хвильку чогось інтелектуального, де являє себе фанатом логотерапії Віктора Франкла, в'язня концтабору Терезієнштадт, а також поціновувачем червоного кольору у Списку Шиндлера (1993) Стівена Спілберга. За анекдотом про вічного стукача у виконанні актора Олексія Горбунова (який знімався у його фільмі Гу-га), який прийшов сюди прямо з радянської комедії про етнографічне гетто Весілля в Малинівці 1967 року (ще тоді треба, щоб Дзідзьо зняв щось про Голокост), Новак намагається ще давати приколіста Тарантіно з його фіксацією на ногах.

Але будь-яку добру ідею у фільмі Чому я живий паскудить його радянське минуле з тією характерною любов'ю до монохромного протиставлення персонажів, де все відразу зрозуміло з першої секунди. Новак зовсім не бачить берега у своєму фарсі, а тому коли гаспидський персонаж Горбунова десь тихенько здихає, то гнила грушка обов'язково мусить потрапити йому до рота своїм глибоким символізмом з самого райського дерева життя. А те, що поруч на смітнику свастика валяється разом зі серпом та молотом, то це просто час такий, віяння нової епохи.

Режисерові Новаку постійно чогось бракує. Де ще може бути веселіша забава, як не на українсько-єврейському весіллі, але блискавичний перехід з української мелодики на єврейську це трохи не те, що можна почути у фільмі про радянську богородицю Салют, Маріє! (1970) Йосипа Хайфиця.

Відблиски великих ідей зажовує його якщо не треш, то фарс. Наприклад, портретик Пушкіна над ліжком міг би давати щось приховане натяком про те, як щирі українці змушені рядитися у ризи зросійщення, а євреї змушені грати козака Карася на сцені. І бухає Олекса, певне, саме тому, що скрізь хвалять товариша Сталіна лише російською мовою. І у його єврейської свахи штори на танцях такі жовто-блакитні не просто так, а шібболет, маркер своїх у боротьбі з клятим радянським окупантом.

Шлюб українського села та єврейської інтелігенції з міста народжує ідею про босяцький прошарок давнього єврейського народу, який і розіп'яв Христа, щоб згодом провести чітку паралель з місцевою босотою (яка у серіалах Зеленського зазвичай грає різних урок), яка допомагала німцям вбивати євреїв, а не узагальнювати з цілим народом.

Преображення українського грішника-антисеміта прозріває Христову покору миття ніг ближнім, а тому вже готове виносити за сватом-євреєм кльозетне відерце. Воно вже готове і до свого саду Гетсиманського, і до своєї Голгофи. Єврейський сват Олекси, актор Овсій, дивом вижив після розстрілів, але не може жити далі без своєї сім'ї, а тому йде до порожнього театру, де й вішається в образі козака Карася з оселедцем на голові. Його образ зливається з образом розіп'ятого Христа (проклятий усякий, хто висить на дереві) і так своїм останнім, смертельним упослідженням символізує воскресіння грішника Олеся, оскільки віднині та довіку кожен єврей для нього – це Христос.

Але масовка так псує цей епізод своєю грою, що навіть не варто заїкатися поруч про геніальний епізод великого Миколи Яковченка у фільмі На Київському напрямку (1968) Володимира Денисенка, там де горілка у Київській лаврі за упокій воїнів. Тут можна згадувати лише ще один серіальний треш, кумедію Століття Якова. Дочка Олекси Фрося, та що одружилася з євреєм Льончиком, а потім спала з австрійцем, щоб врятувати дочку (напів'єврейку), а тому відсиділа своє у сталінських таборах, повертається нарешті додому. І вона за цей час жахливих таборів аніскілечки не змінилася, а лише замурзалася трохи гримерським дустом для ознак важкого життя.

Всі плачуть. Сльози заважають плакати. Музичка нагадує радянську класику Довга дорога в дюнах (1980). І камера так підіймається безпристрасно д'горі, щоб подивитися на всю цю суєту суєт поглядом з неба, поглядом самого бога режисера.