Еґреґор

Пародія на Львів у начебто містичному трилері режисера Станіслава Капралова з бляклою претензією на місцевий Код да Вінчі.

У тому, що продюсер Сергій Лавренюк фільмує у всілякій халтурі мізерні акторські таланти своєї дружини, Олени Лавренюк, немає жодного крайму до того часу, доки там не з'являються державні кошти. З 66 мільйонів гривень на стрічку Еґреґор 22 мільйони виділила держава. І, схоже, що це не вона переконала львів'янку Лавренюк у тому, що в неї є хоч якийсь нахил до акторства.

Коло стрічки Еґреґор, власне, кооперується весела компанія. Продюсер – Сергій Лавренюк. Його дружина, Олена Лавренюк, яку більшість знає після парафіяльного трешу Дзідзя Контрабас (2017), маразму 11 дітей з Моршина (2019) та прісного серіалу Кава з кардамоном (2021). Першим режисером фільму Еґреґор був такий собі Любомир Левицький, автор всілякого трешу та мотлоху на кшталт Скажене весілля 3. Стерильна естетика його рагульської халтури тут відчувається відразу, оскільки він один з трьох сценаристів цієї стрічки.

Новим режисером цього фільму став Станіслав Капралов, який у 2021 році засвітився своєю начебто біблійною притчею Пік страху. Настільки прямолінійним фільмом зі жменею всіляких кліше, що тішили там хіба що кіноманські натяки на радянський фільм Готель "Біля загиблого альпініста" (1979) Григорія Кроманова та чехословацьку стрічку Турбаза "Вовча" (1986) Віри Хитілової. І, до речі, Еґреґор ще чомусь деякими своїми декораціями нагадує стрічку Дзідзя Де гроші (2021), де він начебто зрікався свого пердильного гумору заради цитат з польського кіно кінця 80-х років минулого століття.

Ідея фільмувати нині місцеву версію фільму The Da Vinci Code (2006) є допотопною настільки, наскільки це взагалі можливо. Саму стрічку Рона Говарда ще якось можна було зрозуміти в часи становлення агресивного буквалізму атеїстичних лохів Річарда Докінза. Лише ці секулярні неуки могли звести Святий Грааль до однієї кобіти та сексу з нею вслід за скорцезівськими фантазіями у The Last Temptation of Christ (1988) про земне життя з Марією Магдалиною. Цікаво, що тоді навіть блукала неподалік одна апокрифічна думка, що це саме Ватикан зафундував книгу Дена Брауна для реклами церковної архітектури та туристичної уваги до церковної історії.

Але всю цю процесію белькотливого буквалізму відразу обламав Паоло Соррентіно своїми серіалами The Young Pope (2016) та The New Pope (2020). Також тут варто згадати й фільм Даррена Аронофскі Mother! (2017). Фільмувати нині щось схоже на Код да Вінчі без жодної часової корекції є суцільним безглуздям. Таким, наприклад, як торішній документал У пошуках Сковороди. Творці Еґреґора, певне, навіть не зауважують цих змін навколо. А тут, до речі, є один цікавий феномен зустрічі клерикальних немовлят у вірі та секулярних неуків, який варто зауважити у торішній статті Ватиканська блудниця.

З наочних прикладів чогось свіженького можна, наприклад, згадати таку собі жертву греко-католицького позитивізму – отця Назарія Заторського з Паризької єпархії УГКЦ. Він вже так розговляється маленьким ернестом ренаном про обмеженість апостола Павла в одній статті про ЛГБТ, що навіть не помічає того, наскільки близько він підійшов до заперечення Богонатхненності, заперечення дії Святого Духа. Цей священник хоча б Катехизм якось читав на дозвіллі? І з якої семінарії у нього такі профанні перли – з Дрогобича, Франківська чи Тернополя? Якщо нині хтось захоче якось обізвати клерикальних лицемірів з Галичини, то краще вживати не слово "фарисеї", а, власне, "садукеї".

Стрічка Еґреґор – це настільки ветхий, допотопний конструкт, що навіть симптоматично, що у ньому з'явився своїм камео міський голова Львова Андрій Садовий. Це навіть не примітивний мікс, а лише натяк на примітивний мікс стрічок The Da Vinci Code (2006) та Les Rivières pourpres (2000) Матьє Кассовітца, який ще й бочком хоче дотулитися до фільму Алана Паркера Angel Heart (1987).

А оскільки містичний трилер Еґреґор настільки ж цнотливий, як і базарний серіал Кава з кардамоном, то сексу, так щоб стеля стікала кров'ю, чи інцестуальних мотивів тут не буде. Ні гумору, ні сексу, нічого. Лише набір епізодів. Бездумний квест без жодної іскри життя, де актори збайдужіло блукають поміж халтурних кліше. У нинішній анімації The Super Mario Bros. Movie хоча б є розкішний вихід головного поганця з піснею про персикову принцесу.

Еґреґор аж випромінює цілковиту примітивність. Цей фільм просто нікому не потрібен. Ні його творцям, ні його глядачам. Станіслав Капралов навіть міг би якось відмазатися деякими схожими елементами у стрічці Ларрі Коена God Told Me To (1976), але куди його копійчаному саспенсу до Коена, де ніколи не знаєш, що буде далі та чим все закінчиться.

У стерильному фільмі Капралова жахливе все. Від музики до сценарію, діалогів та акторської гри. Це пародія на Львів, де він блукає слідами львівського фільму Сергія Параджанова Українська рапсодія (1961). У цьому збірнику кліше для рагулів стільки натяків на синівство Артура, що прозріли б вже навіть й сліпці.

Еґреґор – це макґафін. А гра акторки Лавренюк – це вершина її екранної бездарности. Її начебто еротичним стогонам варто вигадати якийсь фільмовий концепт про секс телефоном, де вона своїми млостями рятуватиме богомдане життя місцевим інцелам, і так осяйною панною увійде колись до Раю. Цікаво ще, чи є в професора Ореста Грабовського хоч якісь алюзії на львівського письменника Стефана Грабінського, але в Україні ще не народився такий режисер, який би міг зняти його "Коханку Шамоти". Хоча у львівській стрічці Для домашнього огнища (1992) Бориса Савченка вже були певні натяки.

Є, звісно, у фільмі Еґреґор одна шпаринка, де може привидітися ледве не канонічне "Какіє ваши доказатєльства" від місцевого поганця до зайди з Америки. Можливо, що це так режисер начебто стібеться з продюсера. Але й така шпаринка до одного місця у цій винятковій халтурі, цьому трешовому знущанні з глядачів.