Пісні фронту 2023 (# 68)

Декілька треків від представників української попсцени, що намагаються стати суголосними навколишній війні з Росією.

Українська попмузика змінюється повільно. Інколи навіть декілька вдалих альбомів за рік може бути великим щастям. Ще повільніше змінюється реакція місцевих музикантів на якісь великі виклики.

Після нового альбому Клоннекса про псевдогалицькі запльоти Гунни та Хаса варто вже забути назавжди. Але для чого графоманський хауз на природі від цієї галицької Медді Перез відразу стає львівською версією грибів хлопчика Бардаша? Може їй нарешті вже почати слухати Azari and III?

Дитяча пісочниця для місцевих реперів, які ніколи не бавилися у Майнкрафт. Бездарна читка, бездарний текст, нудна пародія на іронію та сюр.

Після треку Sacret Avenue "Коло за колом" це ще один приклад того, як місцеві виконавці дещо переоцінюють власні можливості та таланти. За адекватним візуалом Стасік так і не витягує всієї трагічної глибини своїх заяв. У своєму спокенворді вона вже традиційно постає безпомічною версією Сергія Жадана.

Стасік та львівська співачка Уляна Горбачевська скільки завгодно можуть надихатися треком Dead Can Dance "The Host of Seraphim", але наразі це просто недосяжний для них рівень. Їм, як і деяким акторкам театру Курбаса, варто вкотре наголосити на тому, що духовні (ритуальні) співи – це ще не зовсім духовні переживання. Навіть з несвідомими алюзіями на оранжерею Вакарчука Стасік ще не зовсім Ane Brun, а що вже тоді писати про Лізу Джеррад.

Від ахматівки до фаустівчанки лише один крок. Lely45 вже вкотре пафосно співає про смерть богів у своїй розбурханій театральщині, а це знову лише якийсь фарс. У жодну прірву вона не летить. Цікавить тут лише одне – чи можна у цих перегуках зі Сатанинською рапсодією (1915) Ніно Оксілія вважати Lely45 посестрою співачки Стасік?

Діси мусять хоч якось урізноманітнювати життя, але це якась рідкісна нудота (як і Джонні Дивний), хоча Гоня тут таки старається та навіть у дечому перевершує себе колишнього. 

Ще б можна було зрозуміти, якби він, представник умовного андера, почав дорікати Тучі за те, що вона розпочала свої квір-огляди не з Лу Ріда, Артура Рассела та Патріка Каулі. Ще можна було б зрозуміти, якби він закинув їй, як умовній представниці ліберальної думки у ліберальних медіа України, за те, що вони (медіа) піднесли графоманські маніфести альони альони на крилах фемінізму та бодипозитиву, тобто зважали на ідеологічні обставини, а не на музичні чинники. 

Але з таким дитячим садочком ідей недорепер Гоня остаточно перетворюється на псевдореперку alyona alyona. Хтось вже зовсім неполіткоректний написав би, що це діс не репера, а базарної баби. Може Гоні вже варто приміряти бабусину хустку а-ля A$AP Rocky, бо тіло Ріанни йому може світити хіба що у вологих снах? Гоня, ще читає, що пише новий альбом, але якщо він буде таким, як два попередні, то мо' краще його взагалі не випускати? 

Плаксивий начебто репчик про важку пацанячу долю. Для чого ти це зробила, у платті білому блудила?

Плаксивий шансончик про важку пацанячу долю, де чомусь поміж молодих вітрів з півдня заховали фіт танцюриста Монатика.

Плаксивий шансончик про важку пацанячу долю, який навіть соромно показати усім представникам нової вразливої маскулінности.

Та блаженна мить інкубаторного попу, де Лободу вже майже не відрізнити від Наді Дорофєєвої у цих дудукових текстах про рани на серці, повій та репутацію. Чому ще ніхто не додумався до ідеї народного хору з Лободи, Дорофєєвої, Каменських та Брєжнєвої?

Маніфестний поп-рок з великими надіями на колабу з Вакарчуком та лірикою про Диявола.