Ivan Humoreska "Ми маємо уявляти Сізіфа щасливим" (2023)

Жанровий жонглер та еквілібрист-іронік Ivan Humoreska з цілою рок-оперою про різні стани навколишнього буття на шляху догори.

Артистичну поставу Івана Гуморески варто відразу записувати на вініли. Новітні формати та касети не годяться для цієї дефіляди. Якісь зауваги тут ще можна мати до речитативу у треці "Закінчення сумного дня", а все інше впевнено відправля на заслужений відпочинок багатьох достойників з місцевої сметанки.

Потяг до карнавальної еклектики з її іронічною грою у Гуморески можна застати на попередніх мініальбомах "Смерть однієї амбіції" (2022) та "Літо" (2022). Вже тоді він поставав з тієї сітарної неопсиходелії, фолку, джазу, афропопу, блюзу та інді-року впевненим секс-символом з оксамитовою поставою. Вже тоді він мав товаришувати перегуками з Артемом Бембою та гуртом Tik Tu, а от Саша Буль та особливо ретро-колектив Granat Garden мусили б достатньо ніяковіти перед цим породистим феноменом.

Мало у кого в Україні є таке артистичне поводження з лірикою, саундом, інтонаціями та вокалом. Мало у кого є така артистична спонтанність, яка дозволя йому так впевнено пливти хвилями зі всілякими піжонськими викрутасами. Йому б дитячі платівки записувати зі всілякими чудернацькими казками, адже це не кожен зможе, то особлива форма таланту.

Антоничевий трек "Кінчаючи" наче вже запрошує його на якусь зальотну колабу з Мар'яном Пирожком після альбому "Зелений". Схоже, що це б могли бути дитячі вірші Миколи Вінграновського. Альбом "Ми маємо уявляти Сізіфа щасливим", до речі, як і цьогорічний диск гурту Пиріг і Батіг, є новою українською класикою. Якісним орієнтиром для багатьох.

Його барвиста дефіляда так ідеально зливається своїми карнавальними образами з бароковим Львовом, що реінкарнація Мертвого Півня вигляда вже зовсім непотрібною та безплідною ("5 мікрон", "Зелена карта"). Перед масштабом його іронічного фолку та живої неопсиходелії вони скачуть з новим вокалістом зовсім якимись голопуцьками. Навіть сам Вакарчук з його любов'ю до 70-х мав би впасти ниць у вдячній адорації перед споконвічно грайливим відгомоном треку "Вирва". Сам Андрухович після речитативному стьобу у "Снах Івана Гуморески" мусив би забути про свій цирк на альбомі гурту Сон Сови "Музика до і після роману" (2020) на тлі цього піднебесного карнавалу.

Хтось би інший безслідно заблукав у цьому різнобарвному фіглярстві, але на альбомі "Ми маємо уявляти Сізіфа щасливим" перед слухачем постає справжній майстер. Цілий денді з любов'ю до британського гурту Talk Talk ("Все сьогодні чого хотів") та особливою пошаною своєї шляхетної постави десь між The Verve та Elbow ("Весна, літо, осінь, зима, і весна", "Гарно", "Маріуполь", "На смертному одрі").

У тих моментах сітарної неопсиходелії нікого загалом на певному історичному проміжку не має дивувати присутність чогось електророкового ("Початок веселої ночі") чи неофолкового ("Дуже самозакохана пісня"). Також й канонічна прог-рокова мінливість з сюрною ексцентрикою (такий собі мікс Emerson, Lake & Palmer, Gong та Frank Zappa) у треці "Сміття/Неповага" лише увиразнює своїм хуліганством усе попереднє піжонство Івана Гуморески.

Лише поліпшує бонусом масштаб його музичної гри, цієї його машини часу, де йому інколи було б цілком не самотньо в компанії краутного гурту Артема Бемби Sherpa The Tiger. Щось таки робить інколи непомітно той Львів таке химерне та чудернацьке зі спорідненими людьми у певні відтинки часу.