Мій карпатський дідусь

Казочка про карпатську принцесу та її батька й сина так стремить до банальності абсурдної екзотики, що починає буквально потопати у власному гівенці.

Режисер Заза Буадзе після трешових стрічок Червоний (2017) та Позивний Бандерас (2018), а особливо після сентиментального порно Мати Апостолів (2020), несподівано стає на шлях реабілітації. Світла карма україно-італійських колаборацій впевнено штовхає його нову стрічку догори, але він вперто намагається зіпсувати й ці моменти у своїй фільмографії.

Україно-італійські колаби на кшталт фільмів Гніздо горлиці (2016), Ізі (2017) та Коза Ностра. Мама їде (2022) завжди випереджали більшість нового українського кіно своєю притомною якістю. Там, звісно, можна було відшукати чимало зауваг, але це принаймні було кіно, а не бездарні халтури.

Трагікомедія заслуженого трешовика Зази Буадзе йде відомим патерном подорожі з Європи до екзотики й так відразу стає посестрою трагікомедії Андреа Маньяні Ізі про екзотичних аборигенів у Карпатах. Казковою мандрівкою у світ місцевого абсурду. Якщо герой Ізі везе з Італії до Карпат труну українця, то герой Буадзе везе з Італії до Карпат похоронну урну рідної матері-українки.

Фільмує Заза Буадзе вже набагато краще, але не настільки, щоб чомусь дивуватися. Вдалі епізоди чи цікаві знахідки він відверто перемежовує водичкою, і так навіщось розтягує свою стрічку до винятково жахливого фіналу. Інколи навіть здається, що він лише ліниво перефільмовує деякі моменти Ізі у дещо нових локаціях. Щось він римує вдало, а щось вже зовсім примітивно (перстень матері). У його фільмі є чимало зайвого. Це не Рука Бога (2021) Паоло Соррентіно, а тому багато що у нього збочує у бородатий анекдот.

Навіть подорож дорослішання проблемного підлітка Мікеле він примудряється зіпсувати своїм гівенцем, пердінням та тупими приколами про туалетний папір. Екзотика екзотикою, але до абсурду він так і не дотягує, хоча у нього навіть є талісман відбірного франківського трешу Все буде Ок! (2021) та Патерн (2022) – Ірина Бенюк. Завдяки цій несамовитій любові Буадзе до дешевих ефектів вже навіть починає ввижатися, що блаженний іконописець Юрій виявиться якимсь карпатським педофілом. Шкода, що не Буадзе намагається екранізувати книгу Андрія Бачинського "140 децибелів тиші", адже це б була його улюблена книга.

Попри все старомодне мислення Буадзе та його місцеві феллінески казочку Мій карпатський дідусь тягнуть до чогось справжнього лише Карпати та деякі актори, справжні діти природи. Богдан Бенюк тут таки деколи переграє у своїй клоунаді. Інколи й символізм Буадзе може сказати щось цікаве (вивернута навспак вавилонська вежа взаєморозуміння). Та загалом Буадзе доволі халтурний режисер, якому ліньки вийти за межі свого комфортного світу всіляких кліше. Через це у нього такий жахливий фінал у Карпатах та такий дешевий фінал в Італії.