Оля Полякова "100% UA" (2024)

Очманілий та запізнілий альбом україномовного матеріалу Олі Полякової з нагоди 45-річчя її життєдіяльности.

Оля Полякова вирішила відсвяткувати своє 45-річчя першим україномовним альбомом у своєму житті. Четвертим загалом й першим україномовним, де вона ейфорійно бігає від колгосп-попу до умовної неошароварщини.

За останній час Оля Полякова відзначилася чимало чим на співочій та суспільній нивці. Найбільше ж її тонка мистецька матерія розбурхала місцевий ринок у той момент, коли вона в ризах пророкині заявила про незабарний кінець війни. Того тижня, коли й з'явився її альбом "100% UA", до кінця війни залишалося декілька місяців. Навіть й не місяців, Господи, а вже десь просто місяць, скільки там того лютого навіть у високосний рік.

Вона навіть очолила з мечем українську колону льондонського Прайду, певне, що згадала той момент цнотливого трешу Свінгери 2 (2019), де вона мала лесбійську сцену з Дашою Астаф'євою. Однак тут її чекала перша засада, адже не всі щирі українці повірили у її святі наміри та почали говорити про квірбейт чи навіть рейнбоувошинг. Щось у тому, звісно, є, оскільки одна справа ходити прайдами з мечем, а вже зовсім інша випускати контент для загублених консерваторів та рустикалів. Так, щоб можна було зручно стати півколом біля сумочок на підлозі.

З чогось дрібнішого у виконавиці Поляковій можна зауважити натхненні пошуки у собі щирої україночки після років виступів у кокошнику. Тут можна згадати інкубаторний дует з Пивоваровим. Тріо з Трінчер та Пазітівом. Стерильний пафос офіціозу "Дякую" у колоні президентського пулу виконавців. Піднесену патетику "Все буде добре, Оля" з ненькою-Україною, Богом та Любов'ю, де бракувало лише лосин, Миротворця та Орлика.

Вінчав місцеве сходження Полякової драбинкою до Неба кошмарний щем треку з кліпом Бадоєва "У твоїх обіймах", де квінівський "The Show Must Go On" схрещувався з апетитом Кеті Перрі та якоюсь старою рекламою прокладок на тлі персів Полякової. Бадоєв, до речі, так довго перепрошував за роки праці на російський ринок, що якось забув про один випадок на День Незалежності у 2019 році, де Аліна Паш у капелюшку чомусь нагадувала щось з його кліпу "Мішка, гадкій мальчішка" Лободи, а плаття Тіни Кароль малювало у повітрі гімновий пацифізм Джимі Гендрікса.

З чогось ще закордонного у житті Полякової можна пригадати її фіт на треці "Love is Blue" гурту Army Of Lovers з альбому "Sexodus" (2023). Захід Полякової на територію Army Of Lovers можна було передбачити ще мільйон років тому, але вона так і не змогла там стрибнути вище голови з таким собі жартиком з каверного радянського треку "Сіній, сіній інєй" з привітом пісні "One Way Ticket".

Власне, альбом "Sexodus" чітко вказав на те, що для чого подібного у неї зовсім поблизу немає жодної екстраваґанци, що вона навіть приблизно не пересмішниця, а травестія з бурлеском – це зовсім не її. Варто лише послухати наступний трек "What That Look", щоб відчути всю солідну різницю між цим та іншим. Полякова не настільки гнучка, щоб безболісно сновигати між краплинками кліше.

Десь тут на неї чекала й друга засада, окрім, звісно, макаронічного привіту Кустуриці та Брєговічу від Army Of Lovers у треці "Romanism". Нещодавно Александер Бард, лідер Army Of Lovers, в інтерв'ю російській Медузі стільки наговорив феєричної маячні про братні народи та Крим, що щира україночка Полякова могла б вже якось й відреагувати на це. Ну, жодної тобі геополітичної чутливості у чувака під час війни, як на досвідченого гей-активіста.

Третя засада чека на Полякову вже на альбомі "100% UA" (2024), де єдиний позитив можна відшукати лише у тому, що вона майже не береться своїм фальшивим виконанням за патріотичний пафос з розірваною на грудях вишиванкою перед обличчям смерті. Її безлика попсичка може запропонувати лише наївний асортимент банальності. Такий собі колгосп-поп, де її три октави намагаються перекричати пустку пересічности, і де вона застаріла вже навіть для президентського пулу виконавців. Навіть дрібненькою послідовницею Сердючки її важко назвати.

Її перший україномовний альбом прісний, шо Леся Нікітюк у сауні. Дивно, що між ними ще не було жодної колаби. Третьою поміж них мала ще бути пані Фреймутова і це б було суперове комбо. Фреймут, звісно, з Високого замку відразу б відцуралась цих провінціялок без білих рукавичок, але й вона не так вже далеко кудись втекла зі своєю коханою фіалочкою вбік тьмяних коридорів Львівського телебачення. Відчайдушний сирітка-поп Полякової зі згадками про Ласкавий май з молоком матері (привіт Максу Барських) нагадує марні спроби виростити з російських кізяків квіточку духовності на обличчі.

Найближче зі своїми неоковирними перекладами Полякова нагадує Настю Каменських на альбомі "Хіти UA" (2023) з її цьоця-попом довоєнної епохи. Це колгосп-поп з перших секунд з тим її "ти тепер свободний" ("Королева ночі") чи "свій останній диско" ("Секундочка"). У тому потязі до 90-х для дорослих її страшно поставити десь між Раїсою Кириченко та Аллою Кудлай, і тому вона вже десь має мостити собі особливе місце в ієрархії місцевого трешу.

З подібним колгосп-попом навіть важко заїкатися про щось на кшталт Village People, хоча, схоже, вона щось там трохи чула про Chiс ("Чарівні очі") та навіть може дати щось з репертуару Енні Леннокс ("Рай на землі").

Навіть на цій начебто грайливій нивці її спроби дати щось з євродиско відверто жахливі ("Танцюю, як в останній раз"). Ласкавий май так легко не вичавити з душі святим чехівським заповітом разом зі совковими ароматами. Звідси й нещадна солдафонщина "Номер один" про солдатів та офіцерів за прикладом радянської армійської приказки "чим більше в армії дубів, тим міцнішою є наша оборона".

Це справді якась пародія на такий не надто шанобливий в історії музики жанр як євродиско, де вона навіщось цитує Modern Talking. Тут виникає вже четверта засада, адже ватну маячню в етерах від Дітера Болена ще всі добре пам'ятають. Для кого цей трек у 2024 році? Чи тут ще бракує Дмітрія Мєдвєдєва, який би на відео дриґав своїми закаблуками? Увесь альбомний маразм Полякової закінчується новими "Шльопками" з очманілим прикладом неошароващини (яка успішно сконала ще минулого літа) про чмонь, унітази та орків. Якщо хтось тут ще досі бачить висміювання рагульського смаку, то прошу принести мікроскопа.

На тлі уваги до 90-х, до європопу чи євроденсу, зокрема, Полякова вже зовсім чужа зі своїм потворним матеріалом. Вона скрізь чужа. Біля Марії Кирилюк їй не поруч, до італо Русі їй невимовно далеко, а про Ірчик зі Львова краще мовчати. Навіть біля нинішніх втікачів у минуле на кшталт іронічної дурні Клавдії Петрівни її соромно згадати.

Усе, що їй після цього лишається з її трьома октавами – це патлатий глем-рок у лосинах, де вона може назватися Попелюшкою чи Білою змією (для крутості). Якщо ж повернутись від джерел до джерел, то вона б спокійно могла назвати свій гурт Королева ночі. Як гарно це б звучало англійською. Там вона могла б зустріти друге пришестя Миротворця, а Орлик нарешті зміг би обійняти її своїми крилами. Камон, де вона, а де Peggy Gou.