Колабна комедія про преображення мафіозної родини любов'ю української богині.
Сицилійський бенефіс Ірми Вітовської-Ванци у легенькому знущанні режисера Джованні Доти над сімейними традиціями італійської мафії.
Італійсько-українську копродукцію благословив сам Господь ще до сотворення світу. Передання про легендарний борщ етрусків й досі розгойдує всі зазіхання Росії на Римський престол, а вдячна пам'ять про Шевченка в Мілані живе та процвітає.
У новому українському кіно до стрічки Коза Ностра. Мама їде було вже дві такі колаби.
Це трагікомедія Андреа Маньяні Ізі (2017) про екзотичних аборигенів з добрим серцем. Мила подорож за край ночі, яка вже зовсім під кінець їде головою від місцевого абсурду. Комікс про пригоди італійця в Україні в стилі стрічки Лева Шрайбера Everything Is Illuminated (2005) про візит американського єврея на Волинь, де ще поруч має бути фільм Kona fer í stríð (2018) ісландця Бенедикта Ерлінґссона.
А також один з найкращих нових українських фільмів, драма Тараса Ткаченка Гніздо горлиці (2016). Ткаченко вже так старанно несе своє кіно на руках, щоб не розплескати ані краплинки, але воно періодично збочує на сентиментальні манівці, щоб у фіналі вже зовсім пуститися берега з тими серіальними кульбітами різноманітної біди на душу населення. Але акторська гра Віталія Лінецького, Наталії Васько та особливо Римми Зюбіної таки рятує цю стрічку з плаксивої безодні місцевих телеканалів.
Дивно, що в жодного з місцевих режисерів ще не виникла світла думка про кіно, де б в одному кадрі разом працювали Зюбіна, Вітовська та Васько, оскільки надзвичайно важко дивитися на трагедію місцевих акторок, які змушені перебиватися мовчазними епізодами чи грою в примітивних серіалах.
Фільм Коза Ностра. Мама їде стає ідеальним прикладом альтернативного світу місцевого кіно для гівняних серіалів студії 1+1, яка тут, до речі, є генеральним партнером. На початку, у Карпатах, ще хочеться відігнати від себе думки про Формулу кохання (1984) Марка Захарова чи щось подібне до рагульського гумору (особливо в літаку) з українофобських стрічок та серіалів на кшталт Скажене весілля, Останній москаль та Великі Вуйки. Але вже в Європі, на Сицилії, нема вже навіть й сліду від того туалетного гумору, хоча тамтешніх мафіозі й озвучують Горбунов та Задніпровський.
Ірма Вітовська-Ванца нарешті має простору територію для бенефісу свого комедійного хисту, значно цікавішу, ніж у фільмі Мої думки тихі (2020) та серіалі Секс, Інста і ЗНО (2020) Антоніо Лукіча, а також у фестивальній рекламі Найкращі вихідні (2022). І вже зовсім не хочеться згадувати тут шароварний треш Казки старого мельника (2020), де вона разом з Остапом Ступкою мала розважати публіку у ризах веселих бабусь з радянського фільму Фініст – Ясний Сокіл (1975).
Джованні Дота легко породжує з мафіозних кліше довкола персонажині Ірми Вітовської українського Рея Донована – фіксериню Владу Козу. Хоча, звісно, Рей Донован (Лева Шрайбера) й так наш (сімейний підряд також його все). Породжує після інциденту на дорозі істоту сакрального статусу (інколи вона сам святий Миколай).
Після подібного у шедеврі Гела Ешбі Being There (1979) блаженний садівник мав всі шанси стати президентом США. А тут Влада Коза починає головувати у мафіозній сім'ї, впорядковує увесь хаос, кожному знаходить добре слово, покликання та сенс життя, а тому вже витає в образі небесної істоти вищого порядку. Все це, звісно, у дещо збоченій іронії про сімейні цінності на тлі вебкам моделей та вбивств.
Дота знущається з мафіозних канонів з цілком прагматичною метою, оскільки бізнес має йти в ногу з часом, а старосвітська структура вже давно потребує модернізації та відходу від стереотипів. Подібні татусі шанованого сімейства нині змушені сидіти у підвалі, там, де у Гічкока колись сиділа мертва мама, сидіти й не висовуватися, а ще краще змінити свою оптику, бажано на профеміністичну.
Преображення мафіозної родини під прапором гендерної рівності заодно іронізує над місцевою традицією побожности. Батько-мафіозі іде на Ісусову жертву заради своїх дітей, колишніх кідалтів, де один син тупак, інший – задрот, а тому саме пацанка-дочка Франческа стає новим босом їхньої родини зі всією своєю харизмою. На цьому хресті батько прозріває всесвітню любов та навіть благословляє свого онука, який, схоже ніяк не може визначитися з тим, хлопчик він чи дівчинка.
Та десь у цьому мафіозному психоаналізі він іронізує і з фільму Analyze This (1999), і з серіалу Чужоземка про часову петлю у 18 століття з 1945 року, де кобіта заточуватиме тамтешні звичаї під емансиповане прийдешнє. Можливо, що саме тому тут стільки ДахиБрахи по колу, яка швидко втомлює у такій одноманітній кількості. Іронізує він й над швидкими надіями на зміни у ці нові часи.
Мультикультурна любов Франчески та керівника нігерійської банди, його полон, наче з серіалу Person of Interest, де головні герої у схожій ситуації захищатимуть від афроамериканського бандита боса італійської мафії, а ще територія перестрілки, ніби з фіналу Le conseguenze dell'amore (2004) Паоло Соррентіно роблять цю комедійну легкість занадто підступною. Солоденькою казочкою на ніч, чимось фантастичним, аніж реальним. Бо деякі речі не змінюються, а зовсім поруч можна подивитися серіал Gomorra.
Може десь над героїнею Ірми Вітовської просто сильно припікало сонце на сицилійському пляжі?
фото: dzygamdb.com