Барських бавиться у турботливого батька нації, який всіх інших вважає нерозумними дітьми.
Новий мініальбом Макса Барських, де він плекає у собі всілякими імперативами патерналістичну маніякальність тривіальних істин.
Виконавець Барських десь трохи вважає себе найрозумнішим з тієї когорти російськомовних виконавців України, які перейшли на українську. Після падіння з Олімпу вони змушені пристосовуватися до нових обставин, щоб надолужити втрачене.
Їм досі, власне, важко даються ці нові обставини. Брак внутрішнього вони намагаються компенсувати якимись поверховими ритуалами, щоб повернути свій менторський статус.
Янович вчить усіх патріотизму. Полякова косплеїть княгиню Ольгу та Неньку-Україну з мечем у руках. Дорофєєва – всеукраїнська цнотливиця. Тіночка Кароль – Примадонна. Хтось не надто розумний ще до Маямі пропонував зробити Каменських мамцею всіх українських музикантів.
На своєму першому україномовному альбомі з промовистою назвою "Зорепад" (2023) приречений романтик Барських міг запропонувати хіба прісний поп-хауз з цнотливою лірикою про якесь диво у майбутньому. Якщо там він й був кимось, то хіба Іваном Дорном для скупих та сором'язливих.
Його новий мініальбом десь наче й хоче вийти за межі цих обмежень своїм поп-звуком, проте мисленням ще досі стирчить у минулому житті. Барських більше думає про надолуження минулого, аніж справді про якесь диво у майбутньому. Хоча б в образі тутешнього Гаррі Стайлза. Сема Сміта він чомусь ще стидається у собі. Він хоче надолужити свій колишній статус, а тому нічого окрім маніфестів та наказового способу тут не буде.
Його турботливий поп плекає у собі лише патерналістичну маніякальність. Усіх інших з цієї статусної висоти він вважає нерозумними дітьми. Головним мотивом мініальбому "Місто дощів" є панування над безвладними та мертвими, яким він, що той Бог, вділяє шматочок життя своєю ласкою.
Якісь спроби чогось соульного й нього зазвичай закінчуються стилістикою Дорофєєвої та продюсерки її Горової ("Все Ок"). Доволі смішно чути від нього бажання жити як у казці та їздити у світ за очі. Йому що нині щось сильно заважає це робити?
Може у соульному він десь і вважає себе Кертісом Мейфілдом, проте не надовго. Його імперативи та маніфести на кшталт "Кохай" чи "Бути сильним" спроможні лише на сентиментальну банальність, де ще чути всі патерни російського шансону. Це цікавий момент у нинішній українській музиці, де виконавці шансону синхронно дрейфують убік Вакарчука. Максим Бородін, Міша Крупін, а ось тепер й Макс Барських.
Постійний наказовий спосіб Вакарчука десь, здається, хоч трохи компенсує їм шансонний героїзм маленької людини у цьому ворожому світі.
Порадник для юнацтва з Барських такий собі ("В світі дорослих проблем легко себе загубити. Ми залишаємось дітьми все життя. Не бійся своїх помилок. Бійся стояти на місці"). Його солодкава банальність є пасткою. Цим він, до речі, нагадує псевдодуховний кітч Монатика. Ця інтервенція у невинний світ чужого життя може лише намахувати своїми ілюзорними ідеалами.
Його страдницькі інтонації, де він, можливо, колись дійде й до Sampha, постійно супроводжує відчуття ніяковості, сорому за все це агресивне нанизування зужитих ідей ("Місто дощів"). Може там і якась цікава гітара на 37 секунді, проте у ліриці панує лише та традиційна романтична мантра про Верховну Панну ("Тому, що біля тебе все як треба. Я на небі, ти в мені живеш"). Цікаво лише, чому це "ти" живе у ньому, а не "він" у "ній" чи "ньому"? Щось трохи Барських не договорює у своїх піснях.
Зате у душу він заглядає у тих розманіжених вакарчукесках вже таким котиком, вже такою пусічкою-нямкою, що його, бідаку, аж хочеться погладити. Для оголеного торса Вакарчука це вже занадто рожево навіть у місті дощів, а ось для Барських – якраз.
Поміж деяких вдалих інтонацій, які йому варто запам'ятати на майбутнє, на мініальбомі Барських дивує хіба трек "Спи". Текст "А ти лети в найкращий світ. Там, де немає зла і болю. Передавай усім привіт. Хто нас чекає вже давно" складно інтерпретувати якось інакше. Хіба це він співає про свою стару душу, яка мусить померти, щоб він оновленим увійшов у новий світ української музики.
Це найкраща його лірика тут. Цікаво, а як саме він скорочує дні до своєї сивини та зустрічі з кимось по той бік? Так, як однокласники Аліси Сєлєзньової чи це у ньому говорить щось біблійне з євангеліста Матвія? Те, що він вважає себе обраним якось вже можна зрозуміти з його патерналізму.