Мертвий Півень "Поезії хмільних дворів" (2025)
Безблагодатна реінкарнація гурту Мертвий Півень, який тепер сміло можна називати кавер-бендом.
14-й альбом після 14-річної перерви від Мертвого Півня та його нового вокаліста, якому зовсім бракує поняття про радість барокового вертепу.
Перевтілення культового гурту обіцяє вишуканий купаж поезії та витриманий півнівський саунд. Цій рекламі вірити не варто. Усе це, як колись співав Місько Барбара, ерзац, ерзац, ерзац.
Після смерті Міська Барбари та Любомира Футорського гурт Мертвий Півень міг би спокійно витати на заслужених лаврах у вдячній пам'яті. Звісно, що після цього вони могли перезібратися під новою назвою, хоча б Нові пурєдки, щоб грати щось зовсім інше.
Замість цього вони запросили вокалістом учасника одного з найгірших львівських гуртів Green Silence Юрія Рокецького. Саме так вони й докотились до статусу кавер-бенду вслід за Братами Гадюкіними на альбомах "Made in Ukraine" (2014) та "Сміх і гріх" (2019).
Цікаво, що Рокецький є автором книги "Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і "Брати Гадюкіни"". Гади колись хотіли, щоб все було як Роллінгів, але маємо те, що маємо. Загалом маємо непогану книгу, яка у певні моменти навіть намагається змагатися з книгою Андрія Голяка "Ничего кроме настоящего", яка розповідає історію гурту Клану Тиші аж до моменту пришестя Вакарчука.
Десь, певне, звідтам Рокецький набрався такої ненависті до журналістів, щоб писати про те, що на похоронах Кузі якась зграйка преси шукала вдалі ракурси. Сам Рокецький був, власне, на тому похороні, щоб нести цю маячню? З львівських журналістів там не було нікого зайвого, і ніхто нічого там не шукав.
І коли він вже згадує у списку використаних джерел варіантівську розмову з Юрієм Шаріфовим, то прізвище автора там А. Бондаренко, а не Бондаренрко (він там не один, до речі). На думку Рокецького Варіанти під цього інтерв'ю також шукали якийсь ракурс?
Мертвий Півень завжди був вертепною візією просвітницької програми від тогочасних бурсаків. Постійні карнавальні перевтілення виробили у них стилістичну гнучкість (арт-рок, фолк, блюз, панк, постпанк, альтернатива, фанк, психоделія, коледж-рок, глем, рок-н-рол тощо) з купою цитат (хоча б The Art of Noise, Леммі чи AC/DC).
Десь навіть були піонерами репу у країні в пошанівці Beastie Boys ("MTV Presents – CS Footor & Dead Rooster (Вона)" чи "Міський бог Ерос"). Про ґрандж вони також чули ("Етюд (Тато) WC"), хоча Чемеров чомусь вважає саме себе піонером жанру в Україні. Про RATM чи Red Hot Chili Peppers також знали. За бажання трек "Ластівки" з альбому "Шабадабада" (1998) може передати привіт постпанківському ривайвлу на альбомі Franz Ferdinand 2004 року. На тлі МП Вакарчук був якоюсь Люко Дашвар (якщо не Кокотюхою).
Багатоликий Місько Барбара міг одночасно бути Ісусом Христом, Куртом Кобейном та Томом Йорком у своєму бароковому глумі. Його артистичне вар'ятство було справжнім крутійством з рекурсивним нанизуванням віршів бубабістів. У проповідницькій екстазі він був усім для всіх, якщо не янголом-авантюристом, то сутенером-чечіточником.
Збитошним фіглярем. Трикстером між світами. Десь тому на його останньому альбомі "13 пісень про любов" (2021) стільки викристалізованого спокою пророчого. Витання в інших сферах завше допомагало йому тверезо дивитися на цей грішний світ зі всіма його страстями.
На альбомі "Поезії хмільних дворів" з новим вокалістом уся ця ігрова барокова традиція безслідно щезла. Це безблагодатна профанація атмосфери Мертвого Півня. Колись піднесене, іронічне та артистичне нині вже стало цілком приземленим, прісним та пісним. Це не вогняне зішестя, а скоцюблена мумія, не Сонячні кларнети, а гробівець побілений.
Ні іскри, ні енергії, ні сили. З ними навіть голомозий лукавець Іздрик втрачає весь свій тваринний магнетизм. То якийсь півник на паличці. У цих гальванічних конвульсіях вони нині хіба можуть облизуватися на Джейкоба Елорді.
Якщо забрати Рокецького, то десь трохи можна добрим словом згадати трек "Цигарка" з потягом МП до творчости гурту Audioslave. Без Рокецького найкращим треком альбом варто назвати "Камарадів" Мар'яна Пирожка з йодлями Андрія Капраля. Той трек наче й обіцяє щось баварське, проте ще більше якийсь тутешній Йожин з бажин. А, так, ще ж є сакс у треці "Страх".
Рокецький не годен злапати рукою навіть тінь Міська Барбари. Іронія, глем, регей тощо – це зовсім не його. Його важко назвати рокером чи якимось мачо. Він зовсім не відає своєї сродности, хоча ледь не замахується на музу Белламі. Щось кабаретове він опускає до рівня аматорів з МУРу ("Шевченко").
Косплей міського вертепу бовтається десь біля мислення гурту Мері. А у фіналі "Марічки" він хіба не Ляпіса дає Трубецького? Навіщо? Він взагалі не знає, що таке маска чи пластика. Без барбариної хімії весь цей Deep Purple чи Soundgarden легко назвати кавер-бендом.
Якби ж тут був лише один Рокецький. У тонкі сфери Мертвого Півня ще навіщось вдирається Сергій Жадан зі своїм пролетарським перегаром, наче йому мало було комісарського тіла Христини Соловій ("Переваги окупаційного режиму", "Жінка з чорним, як земля, волоссям"). Хіба поет не має розрізняти своє та чуже, горнє та земне? Хоча, яке там розрізнення, якщо й лібодолебідка Соловій навіщось залітає сюди зі своїм кислим соком ("Гобелен").
У Міська була магія, цілий світ у домашньому вертепі, а новий альбом оновленого Мертвого Півня – то хіба заасфальтована велодоріжка на Збоїща.