Каша у голові співака Степана породжує картонних монстрів на екрані.
Дитячий маніфестик львівського виконавця Паліндрома вкотре стає людною демонстрацією його міжальбомної розслабленості.
У перервах між альбомами львівський виконавець Паліндром полюбляє побавитися плюшевим образом полум'яного діяча маніфестів, таким собі вивергателем істини в остаточні інстанції. На щастя, він згодом оговтується від цього профетичного ражу та розумно ігнорує подібні речі у своїй іконографії (так трек "Холодний" справедливо опинився поза треклистом торішнього альбому "Стіни мають вуха").
Схоже, що він таки десь розуміє, що подібними плакатними маніфестами він збочує з високої стежини галицького Мойсея у пекельце маніфестів псевдореперки alyona alyona та маніпулятивних кліпів товариша Вакарчука про діток. Тим більше, що Варіанти постійно заповідають Паліндрому зректися назавжди через ліве плече того репу (та усіх справ його) з патонівським баналом у текстах. Ну, не його це, принаймні, наразі.
Попередній кліп Паліндрома "Останній танець" був достатньо фальшивим не лише у своїх суспільних потугах навсібіч, але й в моментах відкритих залаштунків. А про трек "Нівелір" з псевдорепером Гонею навіть не варто згадувати між рядками. І якщо Паліндрому щось там кортить показати на тему талант-шоу, то тут йому можна порадити хіба що безсмертне відео The Avalanches "Since I Left You".
Чимало розповіли про джерела потягу Паліндрома до цієї патетичної маніфестації два епізоди розмовного жанру на екрані за його участі. В Антиподах Іванова глядачі рясно узріли кашу в голові Паліндрома, хоча Чьоткий Кач Кувалдіна ще за місяць до Іванова вказав на причинки цієї каші у його голові. Кувалдін, до речі, міг би деяких речей про внутрішній кульпарків не показувати, але такий нині час, що юним глядачам треба все розжовувати тричі.
Передача Кувалдіна чітко показала, що Паліндром наразі є типовим опорником українського розливу, а тому варто лише сподіватися, що в його кумирах ходять не дерев'яний Степаненко чи людина-циркуль Сидорчук, а хоча б Н'Голо Канте, Каземіро чи, наприклад, Хуан Себастьян Верон на прізвисько Відьмак (зважаючи на останні емо-тенденції в його треках).
Тому й репує Паліндром так, як грає. Дир-дир. Бий-біжи. Прийняв. Віддав. Закрився. Або обрізався поперечною, але на жилах дістав ривком у ризикованому підкаті разом з травою та м'ясом. Паліндром вперто ставить свій автобус (хоча він не Особливий), про вертикальний футбол тут не може бути навіть мови, а тому не бути йому ні реджистою, ні треквартистою, ані тим більше фантазистою. А ще фанат Едварда Нортона з борідкою називається (Zbaraski, схоже, фанат Бронсона, а тому їм варто замутити вже якусь колабу).
Хитринки якоїсь постійно бракує Паліндрому, тактичної гнучкості, але найдужче – це саксофона, який лише трохи засвітися на його дебютнику. З цієї ж опери і його розмова з Княжицьким (на запізнілому хайпі), де він не боїться бути смішним (зрозуміло, що автотренінги є частиною терапії, але ж не настільки), а тому буде визволяти нас грішних від рагулів та рятувати наші душі (хоча останнє краще роблять Kings of Convenience).
Паліндром хіба не розуміє, що так стає десь дуже поруч біля маскарадного колективу Антитіла, який взагалі немає нічого спільного з музикою (але ж треба, щоб там під плінтусом хтось постійно метушився заради добра).
У новому кліпі "Ідеальний світ" каша у голові Паліндрома навіщось породжує картонних монстрів на екрані, хоча сам він ще наче хлюпається в Чорногорії (схоже, що це концептуальний вибір відпочинку). Він так бовтається своєю коханою сепійкою між Machine Gun Kelly та Ghostemane, але немає у тому ні особливої іронії, ані якогось сарказму. Його дитячий маніфестик про совок не особливо лягає на кадри з тюрми на Лонцького, і він, як львівський мистець, мусив би відчувати сей перебор. Особливо в моменті одностатевого погляду на власне віддзеркалення з вусиками.
Чи то він так дає дірявого Фредді з порохотягом, чи це така собі відповідь на трешеве інтерву корєша Гоні, хз. Може він просто услід за Монікою Геллер пояснює усім нам різницю між ентузіазмом та гомосексуальністю. Або ж це наслідки того, що його муза-медуза нещодавно привозила до Львівського муніципального мистецького центру одну ватну істеричку з Одеси, яка так пубертатно хоче відсмоктати у товариша Ульянова (який нині в екзилі в гамериканському шалаші) якийсь крайній шматочок його лалали.
Ніхто цього не знає. Можна, звісно, все життя топити за квір та небінарність, прогресивність та ліберальність, але якось одного разу зайти до бабці Цвєк – і на обличчі відразу вигулькне мимовільно вся історія Галичини за останні 900 років. У подібних випадках Паліндрому можна хіба що порадити алярмом новий фільм Романа Балаяна про мистця та його музу.
Після такої оказії Паліндрому можна податися в шугейз чи дрім-поп. Це нестрашне, направду. Щось типу шведів The Radio Dept. на альбомі "Pet Grief" (2006) в тій ностальгії за золотим літом дитинства на теплих лампових картинках.
Чи щось на кшталт каталонської співачки Joana Serrat на альбомі "Hardcore From The Heart" (2021).
В "Ідеальному світі" тішать лише перші, такі ніжні паростки гумору, а тому, можливо, років за п'ять-десять (зважаючи на індивідуальну специфіку перебігу в подібних ситуаціях) Паліндром зречеться опорного мислення, вийде у ласкавий світ, і Галичина нарешті дочекається нового і праведного, якщо не Twin Shadow чи Neon Indian, то хоча б свого таки Рузвельта.