Вєра Брєжнєва намацує вкраїнське підґрунтя для подальшої творчости в іпостасі співачки Vera.
Паркетний офіціоз на першому україномовному мініальбомі виконавиці Vera, яка колись казала, що ніколи не була українською співачкою.
Вєра Брєжнєва зреклася через ліве плече броватого авторитету Леоніда Ілліча та всієї радянської спадщини його, і відроджується новим хрещенням у духовній купелі шляхом занурення у християнське ім'я Віра. Тепер вона просто Vera. Але чому не Vira?
Поміж усіх колись російськомовних співачок, які нині повернули зі зросійщених теренів на рідну землю коханою мовою, Брєжнєва найтихіша виконавиця. Така м'якенька, наче павутинка бабиного літа у лівому вусі. Ніде особливо не світиться. Нічим особливо не палиться. А ще декілька років тому казала, що ніколи не була українською співачкою. І це, власне, суща правда, адже у неї не було жодної україномовної пісні, хоча вона якось й бігала у Львові вулицею Руською в пошуках вранішнього сонця.
А от пресреліз до мініальбому "Дякую" у неї кумедний. Після Дакукіної біженки вже нічим здивувати, але чи варто писати під час війни про внутрішній траур після розлучення зі старшим Меладзе поміж тиші й темряви? Все інше там нагадує коучне самонавіювання про якусь особливу практику вдячності, коли вона щодня протягом 108 днів записувала 108 виявів вдячности людям, відчуттям, підтримці та змінам. Згідно зі словами її пресрелізу, енергія, що народилася в процесі, трансформувалася через мову музики зі світлом, змістом та вірою.
Вав, звісно. Але все логічно. На своєму першому україномовному альбомі виконавиця Vera постає секулярною версією танцюриста Монатика укупочці з наказовим способом Вакарчука. Якщо Вакарчук постійно наказує лише уявним кобітам у його житті, то Vera скеровує всю свою мудрість лише на себе, п'є, так би мовити, воду з криниці своєї, усе, що тече з колодязя свого. Увесь її ейфорійний денс-поп постійно щось нагадує, але вже добре, що без богомільної пурги Монатика, хоча вона й дякує Богові за те, що дав їй можливість лишити слід на Землі.
Якщо у Монатика був факір, то у неї, звісно, сенсей. Звідси вся ця така обтічна позитивність, така вже зовсім поверхнева у своїй універсальній космополітичності ("Такі ми люди"). Вона так хоче, щоб всі почули голос її серця ("Закохайся у небо"), але насправді це музика паркетного офіціозу. Музика попередніх святкувань Дня Незалежності від президентського пулу виконавців.
Їй ще треба багато працювати з вимовою та лірикою, оскільки зрада й досі тихо приходить тут на четвертому-п'ятому слові ("Дякую", "Закохайся у небо"). Особливо їй потрібно працювати зі сенсами після слів на кшталт "Приміряю на себе віру. Вона так пасує. Приміряю на себе правду. Собою стаю я. Приміряю звички нові та прагну змінитись" у треці "Що, якщо?", який інколи нагадує старий хіт Joy "Touch By Touch".
Навіть у статусі гурині осяйного майбуття вона ще зовсім не суперниця гурту Kazka зі своєю банальною лірикою а-ля "Де руїна – там зацвітає квітка. Через біль і смуток народиться істина. Більше, ніж моє буття. Енергія мого життя" ("Такі ми люди"). А ще у хауз-попі "Закохайся у небо" варто натрапити на слова про те, що вона не боїться йти проти течії, і відразу розсміятися, адже Vera, схоже, ще та комедіантка, хоча притягання більш нема.
Навіть у такому стані вона подекуди найцікавіша поміж усіх посестер ордену Марії Магдалини з їхнім целочка-попом (Дорофєєва, Лобода, Кароль, НК), а також інших Дантесів з Барським. Але й це триває недовго. Убогий інкубатор-поп відразу вилазить там, де якийсь Пилип Коляденко намагається вдавати дешевого клона танцюриста Монатика ("Голос"). А про намацування вкраїнського підґрунтя у собі варто відразу забути там, де сентиментальний перебір про здурілий світ чомусь відверто схожий на якусь радянську пісню про головне до новорічної казочки під ялинку ("Ніч мине"). Приїхали.