Старосвітська казочка про банальну мораль безрадісного існування на цвинтарі.
Прісна казочка про прощення та сімейні цінності з пострадянським душком і пострадянською одержимістю матюками від режисера Олексія Тараненка.
Цвинтарний шедевр Мікеле Соаві Dellamorte Dellamore (1994) переплюнути майже неможливо, але завжди потрібно хоч якось намагатися. Стрічку Я працюю на цвинтарі фільмує начебто режисер-дебютант Олексій Тараненко, але насправді це підстаркувата рука когось з місцевих пенсіонерів.
У цій прісній казочці про прощення з банальною мораллю надзвичайно зручно комусь з місцевих лауреатів. Наприклад, В'ячеславу Криштофовичу з його допотопною мелодрамою Передчуття (2020), якому нещодавно дали якусь премію за те, що Андрій Єрмак був продюсером його фільму. Чи Віллену Новаку зі сентиментальним трешем про Голокост Чому я живий (2021). А мо' й самому Роману Балаяну з його самопародійною притчею Ми є. Ми поруч (2021).
Але найбільше дебютант Тараненко нагадує своєю штукою клона режисера Дмитра Томашпольського, який на території нового українського кіно вирізняється дивними постсовковими нюансами, де від милої муратівщини лише один крок до цілковитої петросянівщини. Школотний гумор фільму Я працюю на цвинтарі нагадує подекуди феєричний треш Томашпольського F 63.9 Хвороба кохання (2013). Щось у Тараненка іноді надибує торішнє снодійне кіно Томашпольського Сторонній, але найкраще тут варто згадати його стрічку Будемо жити! (1995) про любов в потойбічному санаторії.
У снодійному кіно Тараненка застаріле мислення не встигає за модерною картинкою. Все багатство цвинтарної естетики зіпсувати вкрай важко, але цей режисер працює вже зовсім без фантазії. Власне, немає майже жодних претензій до акторів чи оператора, хоча тими нав'язливими горніми ракурсами з дрона він вже почав нагадувати якогось нерозумного сталкера. Але це все проблеми режисера Тараненка, який не залишає глядачам місця для самостійної уяви у подібних сферах та вперто пережовує всіляку банальщину, наче це фільм Стоп-Земля (2022). Сюди ж відразу та безповоротно варто додати пласкі діалоги, тупі приколи (про курсанта Курочку чи Брюса Вілліса) та цілковиту відсутність чорного гумору.
У цій блідій історії про прощення та сімейні цінності з пострадянською одержимістю матюками (автентичними, але не завжди доречними) важко відшукати якісь моменти комедії. Я працюю на цвинтарі напрочуд несмішне кіно, хоча його реклама чомусь заявляє щось абсолютно інше. Грайливі хіти безсмертної класики у такій безпардонній кількості мають налаштовувати на якийсь комічний ефект, але він так і не приходить, немає там навіть кітчу, а лише одне втомлене дрібоньке дріботіння. Увесь інший допотопний саундтрек закономірно добиває примітивна лірика бандуристки Krutь (це ж не Лора Марлінг).
Попри весь акторський склад (Віталій Салій так нагадує радянського актора Віктора Проскуріна) у цьому покаянному фільмі про визволення з тенет травматичного скам'яніння немає жодної іскри, нічого людського, теплого. Ні іронії норвезької стрічки Den brysomme mannen (2006) Єнса Лієна, ні ніжності угорського фільму Testről és lélekről (2017) Ільдіко Еньєді, ні милої манірності Bernie (2011) Річарда Лінклейтера. Дивні персонажі Тараненка не дають ні химерії, ні абсурду (бо це не Сімейка Адамсів (1991) чи Kołysanka (2010) Юліуша Махульського). Від цього фільму тхне характерним совіцьким вайбом на поминках, і тому тут доречно було б згадати Коли падають дерева (2018) Марисі Нікітюк чи Носоріг (2022) Олега Сенцова.
Лише народжені в СРСР мають зацінити убогість хохм про плутанину між рестораном та цвинтарем у стилі пральня-хуяльня, оголену прогулянку між могилами під класичну музику з алюзією для фанатів Девіда Вайса, а також такий цнотливий школотний прикол у діалозі про великий оригінал та холодну погоду. Секс з безутішною вдовою у склепику майже буде, хоча режисер й обламає цей штамп.
Збільшення натяків у Тараненка не призводить до жодних важливих наслідків. Рефрен з вікном у такій кількості можна спокійно було замінити згадкою про Еріка Клептона (окрім можливої алюзії на Professione: reporter (1975) Мікеланджело Антоніоні), оскільки сльозичка з неба тут вже є. Тим більше, що вікну у фільмі постійно доводиться змагатися зі закадровим голосом (добре, що не з басейну як у нуарній класиці Біллі Вайлдера 1950 року Sunset Boulevard).
З чогось цікавого поміж цвинтарного детермінізму та протермінованої сентиментальності тут ще можна навіщось зауважити один галицизм в епізоді, де продавці квітів вночі крадуть букети з могил, щоб зранку знову їх продати. Це ще одна пред'ява Львову зі столиці чи просто щось випадкове імпровізацією? А так, звісно, що у фінальному хепі-енді камера полетить увись. Вічні цінності, йопта.
фото: kinoafisha.ua