Лінивий переказ життя у харківському будинку за мотивами німецької стрічки Життя інших.
Театральна бутафорія про товаришів графоманів та еротоманів у харківському будинку "Слово" від режисера Тараса Томенка.
Оригінальну історію мешканців харківського будинку "Слово" режисер Томенко навіщось фільмує за мотивами німецького фільму Das Leben der Anderen (2006) Флоріана Генкеля фон Доннерсмарка. До речі, володаря Оскара 2007 року в номінації "Найкращий фільм іноземною мовою".
Його оператор інколи дає щось з німецького експресіонізму тінями. У нього добрий підбір акторів, ціле сузір'я вкраїнських талантів, що у тих Комісарах (1969) Миколи Мащенка з подібними партійно-біблійними питаннями. У головного поганця Дмитра Олійника пластика Стівена Мерчента. У Томенка є все для того, щоб зробити щось цікаве, але він не знає, що робити зі всіма цими скарбами.
Його безідейний та безформний сценарій навіщось рясно пасеться на Житті інших, де працівник Штазі прослуховує квартиру одного драматурга, щоб згодом перетворитися з механічного автомата на людину. У лінивого режисера Томенка людина перетворюється на чекіста транзитом через драматурга. Дюжина німецьких запозичень не робить стрічку Будинок "Слово": Нескінчений роман кращою.
У ній навіть є одна ідея, ідея символічного роздвоєння, яку режисер позичив у німецькому фільмі Метрополіс (1927) Фріца Ланґа, адже події його кіно розпочинаються саме у 1927 році. Саме поганець Акімов стає його Вавилонською блудницею, його Антихристом іншим словом поки всього іншого тут по двоє. Чорного та білого. Української мови та російської. Дружин та коханок. Двійко офіціанток. Дві спроби зґвалтування. Дві країни Рад. Одна цвіте, а інша – вбиває.
Ще десь можна зрозуміти біля допельгенгерів і дзеркал його стильову увагу до Празького студента (1913) Стеллана Рійє та Пауля Вегенера. Біля поетів, дзеркал та потойбіччя легко збочити в Орфея (1950) Жана Кокто. Однак з Томенка такий собі сюрреаліст. Реальність та сон він змішує доволі дубово та нецікаво, хоча під час пострілів Хвильового в Акімова й виникає несподівано химерний перегук зі стрічкою Алекса Гарленда Чоловічий рід (2022). Добре, що всі ті двійники-поганці ще не вилазять з дупи один одного.
Сни Томенка відразу нагадують щось радянське. Сталкера (1979) Андрія Тарковського, забороненого Комісара (1967) Олександра Аскольдова та заборонену Перевірку на дорогах (1971) Олексія Германа. Ідеалом радянської кафкіани для Томенка мав би бути фільм Германа Хрустальов, машину! (1998), але Україні вже трохи досить Лозниці та Ворожбит, які ніяк не можуть вийти з шинелі Германа. Його сценарне безсилля настільки відверте, що аж зовсім передбачуване. Відразу розумієш, що під час другої спроби зґвалтування з'явиться щось імпотентне з російського фільму Чекіст (1992) Олександра Рогожкіна.
Прем'єра фільму Будинок "Слово": Нескінчений роман відбулася у 2021 році. У 2020 з тих харківських локацій також вийшла стрічка російського режисера Іллі Хржановського Дау. Наташа, яка своїми двома працівницями партійної столової також трохи муляє у фільмі Томенка. Це звичайний харківський збіг чи хтось за кимось підглядав у дзюрочку?
Томенко навіть не може вигадати щось путнє для своїх офіціанток. У фіналі після одного криміналу вони втікають з міста в автівці з написом "Хліб" кудись туди, де місце зустрічі змінити не можна. Цікаво, це немовля однієї з них – це Гліб Жеглов чи Володя Шарапов? Та до війни звідти лише вісім років, а ті двоє вже здорові бугаї майже, і тому то певне Іван з Іванового дитинства (1962) Тарковського.
З певного моменту у Томенка вже варто перевірити градус маячні, але й вона не затулить собою всі його недоліки. Театральна бутафорія акторів, босяцький сюр, дешевий символізм, банальні метафори, пафосна істерія. Довженко в ролі Хвильового, ніби продовжує грати Петра Франка з фільму Інший Франко (2024), тієї камерної версії фільму Нікіти Міхалкова Утамльонниє солнцем (1994).
Еротика висить там у повітрі, але фрикцій пролетарських у Томенка не буде. У радянській Гадюці (1965) Віктора Івченка більше сексуальної напруги, ніж у фільмі, що виходить у прокат у 2024 році. Музики мало, але й вона зайва через погану звичку режисера все розжовувати (особливо упослідження Акімова), наче для одноклітинних, хоча там все відразу зрозуміло без музики та червоного кольору, як у спілбергівського Шиндлера. Це фільмове "класики в трусах" – то вже зовсім історія для першого класу. Подякувати режисерові хіба можна за те, що його фільмі немає аматорського трешу гурту МУР.
Під увесь цей театрик юного глядача можна, звісно, заточити театральну ідею маріонеток на нитках, однак Томенко не настільки ідейний анархіст, щоб користуватися гаслом "Бий білих поки не почервоніють. Бий червоних поки не побіліють". Він просто лінивий. Кавалки чужих фільмів не посилюють абсурд та не працюють як кліше на брехтівську методу відчуження. Найбільша хохма цього фільму, до речі, у тому, що Бертольда Брехта тут грає колишній комік з Дизель Шоу Олег Іваниця. А чо лисого з Кварталу відразу на роль Брехта не запросили? В окулярах він би якраз тойво.
Кавалки чужих фільмів, ідей та естетик ще більше тягнуть на дно дріб'язкове кіно Томенка і навіть якісь фарсові моменти (головний апаратчик під Януковича) його не врятують. Стрічка Будинок "Слово": Нескінчений роман вже чітко увиразнює той момент, що не лише квартальні сценаристи та режисери жити не можуть без радянських фільмів у своєму недокіно (Крашанка, Велика прогулянка).
Крути 1918 та Чорний ворон від патріотів не мислять себе без раннього Міхалкова. Цілик згадує про Маленьку Віру, а Довбуш Саніна у своїх видіннях бачить стрічку Летять журавлі (1957) Михайла Калатозова. Нинішнє покоління бачило радянське кіно хіба у відосиках Віталіка Гордієнка, а тому йому зручно впарювати щось совітське як щось оригінальне та патріотичне.
фото: usfa.gov.ua