Зміст статті

7 лютого 2019олександр ковальчук

Крути 1918

Перелякана шароварщина блукає бездонним пафосом Янчука та плаче під сатанинську музичку Соловій.

У фільмі про бій під Крутами режисера Олексія Шапарєва цікавлять лише афективні стани наркомана Муравйова.

На 100-річчя бою під Крутами режисер Шапарєв навіщось збочує на стежку Олеся Янчука, режисера патріотично-патетичних трешів та халтур. Десь не відразу, а трохи далі можна зрозуміти, що Шапарєв – це такий собі, покращений Янчук, а його фільм десь трохи на голову вищий від бородатої халтурки Таємний щоденник Симона Петлюри. Шапарєв, як і Янчук, також виводить свою дочку на широкий екран, а подейкують, що у фільмі навіть знялася і його дружина.

Помітно, що режисер трохи вміє знімати (і думати), але чогось таки боїться. Він кохається у формалізмі та полюбляє повипендрюватися витребенькуватими ракурсами, хоча найкраще з поміж того арсеналу – це погляд Андрія з-за кулемета Максима. Причини такої переляканості за політику партії треба, певне, шукати у періодичних змінах дат прем'єри фільму. Десь у цих проміжках режисера викликали на килимок екзекуції до Нищука та В'ятровича та добряче його вздрючили за паплюження світлого образу Симона Петлюра (і деякі інші деталі). Відтоді, Петлюра може спокійно спати у світлій пам'яті українського народу. Та болівар не може витримати двох янчуків поруч і тому нехай розпочнеться цей заповітний холівар.

Замість троянд та винограду в руках Шапарєва процвітає вже звичний янчуківський набір з пафосних декламацій та сентиментальної музички. Його кіно несміло копіює всі штампи революційного кіно червоних комісарів, вдягає їх у патріотичні ризи світового українства та заграє з дешевим ефектами (а-ля серцебиття). Дівчатка співають тужливої, кобіти пліткують на маргінесах дозволеного (хоча тут би мало бути хоч якесь емансіпе), а патріотизм привозить стерильні інтонації акторів. Інтонації настільки цнотливі та піонерські, що навіть починають боляче ляскати писком святий образ пластунів на фініші фільму. Вся ця тяглість поколінь, від Сяну до Дону, звичайно, що нікуди далеко не втекла від характерних фішок радянських фільмів про війну чи, наприклад, байопіка про батька Тараса 1951 року.

Шапарєву реально цікаво лише в формалізмі, а для різноманіття під бій під Крутами він хіба що ще дає шпигунську підкладку (багатоходівочку) з українським джеймсом бондом (та кептариком а-ля серіал Peaky Blinders). Все інше знімається під орантою безпардонної халтури з фанерними персонажами під театральні прокламації. Його комедія намагається насмішити допотопними методами, а його сотники дають канонічних американських сержантів. Він хоче навести в київських тортиках трохи хвранцузького шарману, лоску, так би мовити, салонного, але єдина згадка про Олександра Вертинського та його канонічну пісню "В бананово-лимоннім Сінгапурі (в бурі)" стає моментальним ляпсусом. Звідки київські студенти у 1918 році можуть знати слова пісні, яку написали в 1931 році? Зрозуміло, що Шапарєв трохи знімає кіно про машину часу, але ж не настільки.

Батальні сцени під сентиментальний музон – дешеві, куці та нудні (особливо під час повстання на заводі "Арсенал"). Піротехніки халтурять, а каскадери літають, наче в убогому серіалі Століття Якова (один зі студентів молиться польською перед кидком гранати). Жодного тобі екшину, різкості чи напруги. Навколо одна вишивана самодіяльність, яка псує навіть першу з'яву станції Крути. Спогади виринають в юнацькій пам'яті під гітарний перебор, а якщо ти контужений, то слоу-мо відразу допоможе перейти від сірості до кольорових споминів про лаун-теніс. Сутінки та темрява мусять мати у фільмі окремий (та солідний) бюджет (з тих 52 мільйонів). Увесь ризик та виклик крутянської юні описують словами "студенти не обісрались", щоб ще десь за мить їхніми ж словами повторити заповітне "дали їм просратись" (червоним комісарам в шкіряних тужурках).

У нудній та прогнозованій заздалегідь стрічці Шапарєва фільмове акторство більше нагадує театр тіней. Його Грушевський кращий за лопату Бенюка, а от Петлюра – просто ніякий. Акторський рівень Дмитра Ступки окопується десь в районі реклами Київстару, оскільки його батько, Остап Ступка, за секунди часу на екрані дає більше та глибше, ніж син. Інколи навіть ввижається (свят-свят-свят), що малий Ступка пародіює Нищука. Власне, рядженому Нищуку хтось має нарешті сказати, що йому варто закінчувати з акторством назавжди, адже він лише псує своєю присутністю усі фінали фільмів за його участі. Він довго сюсюкається в ролі пана Піпського з рукавичками для сина, щоб наприкінці фільму, у найбільш сльозливий момент фільму, немилосердно перегравати з мімікою та гримасами. Це просто якийсь жах, а не акторська гра.

Проте найбільшим кошмаром фільму стає дівчинка Софія (Надія Коверська) зі своїми непорочними інтонаціями на кшталт "замурзався" (бозє-бозє) за відсутності будь-яких навичок акторської майстерності. Усе це жахіття реально на совісті режисера, який просто упосліджує якщо не істеричністю, то необов'язковістю всі жіночі персонажі стрічки. Так, наприклад, акторка Наталя Васько, яка у серіалі Догори дриґом давала пародію на Ірину Фаріон, тут навіщось взорується на світлу іконку Лесі Українки. Навіть дочка режисера Шапарєва псує свою єдину фразу.

Десь навіть логічно, що це вишиване порно з його естетизацією плаксивості та сентиментальності відверто збочує в інсталяцію з тіл вбитих крутянців, де червоне так гармонійно виділяється на білому. Надмірність – друга риса шароварності та порно, а тому майже на фініші режисер дає згідно зі святими заповітами майже усіх кінцівок Олеся Янчука, ще одну музейну інсталяцію зі студентами у прекрасному, неначе писанка село, вкраїнському Раю.

Апофеозом фільмових кошмарів стає присутність в саундтреці сатанинської музички Христини Соловій, цієї дівчинки-фейк. І це вже просто відвертий маразм та глузуванням над крутянськими хлопцями. Вона спочатку співає вакарчуківські шмарклі "Холодно", а потім ще й "Стежечку", де у небі ще й ридає ридма пташечка, здається, що сокіл, фініст ясний. Лише вже десь там на титрах автори фільму цнотливо тулять "Чорну ріллю" (але не Вія, а нео-шароварників Гайдамаків), хоча б могли замість попсових завивань Соловій чи Гайдамаків дати, наприклад, нью-вейвової романтики Кому Вниз.

На якомусь етапі з фільму щезає логіка і тому краще перейти до чогось цікавішого. За закономірної присутності алюзії на фільм 300 спартанців Зака Снайдера трохи незрозуміло, чому немає тієї сцени між хлопчиком та дівчинкою, де перед боєм він її бере ззаду так сильно і тонко (як співає Славко Вакарчук), наче цар Леонід? Чому подібного не стидається письменник Шкляр у своїй пенсійній тарантінівщині "Чорний ворон" (звісно, що ліпше читати Горліса-Горського, ніж цю попсу), але стидається режисер Шапарєв?

В одному епізоді може здатися, що він стібе Булгакова, але, звісно, що до фільму Басова 1976 року йому трохи далеко. Місцями його інтонації нагадують про Гладіатора Рідлі Скотта, але там, де бракує фантазії сценаристів можна згадати Невловимих месників, У бій ідуть лише старі, а може й Турецький гамбіт. На вокзалі режисер трішки дає Летять журавлі, але Софія авжеж не Самойлова. Пацифіст – найкращий солдат, але й це вже десь було: у Мела Гібсона чи у Форреста Гампа. Все це ще можна якось зрозуміти, але навіщо Шапарєв у фільмі про Крути цитує істерн Міхалкова 1974 року Свій серед чужих, чужий серед своїх (хіба що він має що сказати Саніну та його фільму Поводир) та особливо його ж Рабу кохання (1975)?

З цих радянських територій й виповзає образ червонопузого Муравйова, наркомана та маніяка з гомоеротичним на споді. Треба лише зрозуміти кого він дає: Олександра Соловйова (Красавчика з Зеленого фургона або Сашка Ковальчука з На вістрі меча) чи Олександра Кайдановського?

Муравйов мав би стати банґером Шапарєва на тлі фанерності позитивних персонажів, але в його галюциногенах забагато передозу. Ідея добра, але от реалізація через дещо грубу акторську трохи так собі. Його тріпи не так передають привіт освітлювачам Міхалкова, як хоч якось пояснюють бутафорщину його бронепоїзда та комп'ютерну графіку з Крокодила Гени. Саме з його тріпів фільмова музика намагається вивернути з плачів дівчаток над незайманими жертвами Мінотавра на глючність коміксу. У тому революційному хаосі Муравйов бовваніє якимось чарівником зі Смарагдового міста (чудові паралелі з пропагандою) і це, власне, відповідь на те, що комікс мав би бути єдиним адекватним варіантом фільмування історії про Крути (тут і зараз).

А так у фільмі Шапарєва особливо немає за що зачепитися поглядом. Хіба що за хохму з жовтими окулярами Муравйова (це ще й пародія на Охлобистіна?) та за українського джеймса бонда. У настільки передбачуваній стрічці демонстрація його еквілібріумської ган-кати (а хулі) настільки весела, що аж зненацька цікава своєю несподіваністю. Українська бондіана у часи Петлюри смішна (жива та щира) у своїй кумедності та обов'язково потребує якогось спінофа.


фото: rbc.ua

Автор: олександр ковальчук

Приєднуйтесь до нашого нового каналу в Telegram

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Варіанти - онлайн газета новин Львова. Інший погляд на львівські новини та новини львівщини. Завжди свіжі новини про Львів, про львів'ян і не тільки. Тут новини у Львові оновлюються постійно.