Зміст статті

20 квітня 2021

Війна. Британія. Україна. Страх

Громадський діяч Юрій Кужелюк про актуальні події тижня в Україні.

Ми живемо у воєнні часи. Найгостріша проблема, яку зараз обговорюють всі, чи розпочнеться велика війна з Росією. Причина тривоги зрозуміла, тому що ніхто не знає, що стукне в голову Путіну і на що він зважиться.

Толерантні європейці традиційно висловлюють нам підтримку та свою глибоку стурбованість щодо концентрації військ на східних кордонах України, але водночас не забувають мантру про необхідність діалогу з Росією, і про обов'язкову добудову Північного потоку-2, звичайно. Як висловлювався незабутній Володимир Ілліч: "Якщо дати добру ціну, то капіталісти продадуть й ту мотузку, на якій їх і повісять". Але це про них, а загроза перед нами. І як поводимося ми? Що говорять суспільству наші керівники, влада та опозиція? І як поводили себе лідери інших держав у критичний момент?

Ось слова Вінстона Черчилля 28 травня 1940 року: "Ми підемо до кінця, ми будемо битися у Франції, ми будемо боротися на морях і океанах, ми будемо битися зі зростаючою впевненістю і зростаючою силою в повітрі, ми будемо захищати наш острів, якою б не була ціна, ми будемо битися на узбережжях, ми будемо битися в портах, на суші, ми будемо битися в полях і на вулицях, ми будемо битися на пагорбах; ми ніколи не здамося".

Ці слова він сказав на засіданні британського парламенту, коли в Дюнкерку в оточені опинився весь британський експедиційний корпус, французька та бельгійська армії, десятки тисяч убитих і поранених. Тоді з 28 травня і до 4 червня успішно евакуювали 338 226 військових, британців, французів і бельгійців, але водночас втратили все озброєння та амуніцію. Недаремно після завершення промови Черчилль сів та тихо пробурмотів своєму сусідові: "І ми будемо боротися з ними денцями розбитих пивних пляшок, тому що це все, що у нас є".

Отже, порівняймо нашу ситуацію з британською у 1940 році. Гітлер 16 липня підписує директиву на операцію "Морський лев" – план вторгнення на Британські острови, про який британці не знають. Що підписав Путін ми також не знаємо. Ми та британці наодинці з ворогом. В Європі союзників практично немає, Америка далеко і проводить ізоляціоністську політику (і тоді, і нещодавно за Трампа). Слава Богу тепер там прийшов до влади президент, схожий за характером на Рузвельта. Британія має договір про мир, який підписали Чемберлен та Гітлер, щось схоже на Мінські угоди чи Будапештський меморандум є і в нас.

До речі, в британському суспільстві були достатньо поширені пронацистські настрої, навіть король Едуард VIII (на престолі з 20 січня до 11 грудня 1936 року) був симпатиком Гітлера. І чим не сентенції нашого ОПЗЖ і Медведчука до Путіна. Потуга сухопутних армій Британії та Німеччини несумірні, недаремно ж Черчилль сказав про денця від пляшок. Щось схоже, як у нас з Росією.

Але Черчилль твердо звернувся до нації з закликом до опору: "Мені нема чого запропонувати Вам, окрім крові, важкої праці, сліз і поту". З Дюнкерка, до речі, армію евакуювали тисячі власників суден: рибальських, прогулянкових, різних. За закликом влади народ кинувся рятувати свою армію (як і ми у 2014 році).

Але на цьому схожість закінчується. Якщо британські пілоти відбили атаку Гітлера з повітря та відповіли контрударом, то у нас ми щодня чуємо лише про те, що ворог стільки то разів порушив перемир'я, а з нашого боку хтось загинув чи когось поранили. Все схоже на те, що ми тупо підставляємося під постріли. Так, звичайно, розуміє ситуацію пересічний українець. І вся наша реакція – це інформування ОБСЄ, що дуже лякає росіян.

Після того, як британські пілоти героїчно відбили повітряні атаки німців відомими словами Черчилля були: "Ніколи ще в історії людських конфліктів так багато не були так сильно зобов'язані стільком небагатьом". А у нас реакція на обстріли: "Ми не дамо їм задоволення звинуватити нас у порушенні перемир'я" або: "Після загибелі наших солдат я дзвонив до Путіна, а він не відповів". Цікаво скільки разів Черчилль телефонував до Гітлера? Відразу помітно, що Кривий Ріг – це не Лондон. Звичайно, що в душі ми розуміємо, що наші військові у відповідь стріляють, є вбиті та пораненій з того боку. Але мовчанка про це деморалізує не лише суспільство, але й армію також, оскільки її публічно виставляють в ролі таких собі терпил – мішеней для снайперів.

А послухаєш всіх коментаторів, політологів чи політиків. Жах, що робиться. Війна, за день дійдуть до Києва, за два – до Львова, снарядів немає, оборонне замовлення не виконали, продукти гнилі, а навколо лише ворожа агентура, яка домовляються за нашою спиною. І все це 24 години на добу ллється у вуха громадян. І всі намагаються намалювати найстрашніші сценарії та задоволено виступають в ролі корисних ідіотів, які нагнітають ситуацію. І сім років про те, хто ж винен за Іловайськ.

Британці у Франції зазнали жахливої поразки, втратили 68 000 солдатів, але  ніхто не шукав винних. Не було ще у світі жодної армії, яка б не зазнавала поразок. Просто мудрі з них роблять висновки, а ми шукаємо винних, тому що треба когось посадити.

Так і створюється в суспільстві враження, що вкотре все пропало і треба себе вести так чемно, щоб Путін не розгнівався. Але військові, які першими приймуть удар, спокійні та не панікують, а головні розповсюджувачі паніки – люди, які ніколи не воювали (і воювати не будуть), зате героїчно знають, що все не так. Але військові кажуть, що ситуація тривожна, але не катастрофічна, а те що вони передбачають різні сценарії – від найгіршого до найкращого, то це їхня робота. І за це слід їм подякувати, а не виставляти на посміховисько.

Отож, чи буде велика війна чи ні, ми не знаємо, швидше за все, що ні. Схоже, що у росіян була інша мета і вони її практично досягли – посіяти страх. Це було неважко знаючи нашу пристрасть до самоїдства. А страх найгірший порадник, супутник поразки. Адже недаремно Бонапарт у свій час прорік: "Краще лев на чолі баранів, ніж баран на чолі левів". То може досить лякати чесний нарід? Може пора закликати до спокою та боротьби, надавати об'єктивну інформацію, а не кричати вовк, вовк, вовк?

І ще одне порівняння з Британією. Тодішня принцеса, а нинішня королева Єлизавета II, під час війни служила в армії, а син Черчилля – Рендольф – координував партизанський рух в Югославії та літав в тил ворога у Лівію. А як там родичі наших можновладців?

Чи відіб'ємо ми можливий удар? Поза всяким сумнівом, що так. Якщо перестанемо слухати ворожі залякування, чиїми б вустами вони не проголошувалися, зберігатимемо спокій  та пильнуватимемо наших керманичів. Самі ж обрали на свою голову. Адже переможець від переможеного відрізняється лише одним – моральним духом, спокоєм та оптимізмом.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.