Перемога – 76 років по тому. Постскриптум

Травневі дні завжди характеризувалися політичним тремтінням і фарисейством.

Багатьом все ще хочеться здобути  дивіденди від страшної війни. Особливо, якщо ти до неї непричетний. Не буду описувати комедійні поїздки на військовій машині Віктора Медведчука, Юрія Бойка та інших людей, які звикли користуватися Майбахами та Бентлі.

Але раз в рік можна й постраждати заради виборців, тим більше, що їхня кількість щороку зменшується природним чином. Згадаймо, як ще зовсім нещодавно червонопрапорні колони моложавих ветеранів очолювали вірні ленінці на чолі з Петром Симоненком, який, до речі, і в армії не служив, і за своєю спеціальністю пропрацював лише рік на посаді рядового конструктора, а далі – комсомольська та партійна робота. Проте він справно організовував і пив фронтові 100 грамів з ветеранами ВВВ. Де тепер той Симоненко і де, ті комуністи? Забуті, ніби їх і не було ніколи.

А, здавалося, всесильна наприкінці правління Кучми СДПУ(о), яку очолював голова АП Віктор Медведчуком, де вона? А Партія регіонів з тим же Юрієм Бойком у щільних рядах? Немає їх, щезнули, як роса на сонці. Але всі вони апелювали до Дня Побєди, як найбільшого свята, адже день Жовтневого перевороту та 1-ше травня – найбільші протягом 70 років свята СРСР – уже були не в фаворі.

Так, так тоді День перемоги не був у переліку свят першої категорії. Добре пам'ятаю зі свого шкільного минулого, коли 9-те травня було звичайним робочим днем, таким же, як і 8-ме березня, а вчителі лише казали, що в цей день Радянський Союз переміг Німеччину і все. Водночас 7-го листопада та 1-го травня проводили грандіозні демонстрації трудящих, куди зганяли всіх, зокрема, й студентів та учнів старших класів. А на Жовтневі свята проводили паради у всіх населених пунктах, де стояли військові частини, а стояли вони скрізь.

Вперше про День перемоги гучно заговорили у 1965 році, коли святкували її двадцятиріччя. До влади в СРСР прийшов Леонід Брежнєв, який і вирішив започаткувати культ Перемоги, як символ власного звеличення. До того часу ніхто про війну та її ветеранів особливо не згадував, хоча тоді їх було ще чимало, а інвалідів взагалі навіть не помічали. Хоча вони були, зокрема, і у Львові. Без руки, без ноги на милицях, а то й на візочку без двох ніг. Для сучасників поясню, що тим візочком була квадратна дошка, оббита дермантином з м'якою підкладкою та чотирма насадженими на осі підшипниками, які слугували колесами. На такому возику розміщувався безногий інвалід, який відштовхуючись від тротуару двома дерев'яними цурпалками. Ось такою була вдячність тогочасної влади та радянського суспільства.

Так от, вперше парад перемоги в СРСР провели у 1965 році. Пам'ятаю, як ми, тоді ще пацани, бігли в центр подивитися на парад. Хто ж нас, хлопців, не цікавився військовою технікою, гарматами чи ракетами (одна більша від іншої). Тим більше, що тоді всі мали йти в армію. Для інформації сучасним призовникам, тоді у кожного був вибір – два роки армії або три роки тюрми (у випадку ухилення).

І тоді ж оголосили про встановлення вихідного дня на 9-те травня, як і на 8-ме березня, до речі. Народ звичайно тішився, що не треба йти на роботу чи в школу. Це ж прекрасно. З того часу і розпочалися військові паради у цей день. Сам колись ходив, коли був молодим лейтенантом у місті Ханлар (нині Гейгель) Азербайджанської РСР. Завершувалися свято традиційно – розпиттям офіцерським складом серйозної кількості спиртного. "Савєцкій афіцер всєгда должен бить вибріт до сінєви і нємножка пьян, но ні в коєм случає нє наабарот" – казала армійська мудрість.

Ось тоді через 20 років по війні вперше і заговорили про турботу про ветеранів. Більшість з тих, хто провів війну в окопах, до цього дня не дожили. Оригінальною, звичайно, була турбота, оскільки ветеранам без черги дозволили купувати товари. Розумію, що це щось унікальне і незрозуміле в наш час для людей, які ностальгують за СРСР, Володимире Олександровичу.  Це коли за молоком, сметаною, м'ясом, маслом, взуттям чи за пивом до бочки стоїть черга з 20-50-100 осіб, а до прилавка може підійти ветеран, показати посвідчення і взяти товар без черги. Уявляєте, що тихо думали про нього в цей час інші люди, які поспішали на роботу, додому і яким могло не вистачити товару. Тоді треба було йти шукати іншу чергу. Ось такою була єзуїтська турбота партії та уряду в СРСР, Володимире Олександровичу, про який ви так тепло нещодавно згадували.

Ось в ті часи й розпочали возвеличувати Перемогу. А найвидатнішим полководцем виявився не Жуков, як це тепер твердять його апологети, а Леонід Ілліч Брежнєв – чотирикратний Герой Радянського Союзу, кавалер ордену Перемоги, який дається лише за успіхи у бойових діях на рівні всіх збройних сил держави. А найважливішим літературним твором про війну та перемогу була книга Леоніда Ілліча "Мала земля" про бойовий шлях 18-ї армії, де він, полковник Брежнєв, служив замполітом. Там були всі перемоги і лише він був основним полководцем, а не якийсь там Жуков, Ватутін чи Рокоссовський, шановні сучасні оспівувачі перемоги.

Навіть жарт такий ходив. Розмовляють два фронтовики: "Ти де воював? У 18-й армії, а ти? А я під Сталінградом відсиджувався. Всі ви туди дезертири старалися попасти". До речі, Поле слави у Львові збудували до 30-ї річниці перемоги, і алея ліворуч повинна була мати  продовження з переходом у сходи до Пагорба слави. Але не встигли завершити, дата минула, і все заглухнуло, слава Богу.

І ось це розкручування культу Дня перемоги тривало до смерті Брежнєва у 1982 році, а потім трохи стишилося, знову відновилося і досягло вершин маразму вже за Путіна, коли дітей почали вдягати у військові форми та влаштовувати могильні перформанси. А наші куми-козачки змушені відгукуватися і травмувати свої зади об жорсткі сидіння джипа, який створили, до речі, ненависні американці. Куди ж подінешся з таким специфічним електоратом?

Між іншим, пам'ятаю, що справжні ветерани в ті часи мали дуже мало нагород. Наш вчитель фізкультури мав лише один орден, хоча справді воював, був поранений під кінець війни та весь 1945 рік пролежав у шпиталях. Вчитель креслення воював з Японією і не мав жодних  нагород. І, до речі, ветерани про війну тоді говорили дуже неохоче, а якщо щось і згадували, то не так, як говорила радянська пропаганда та писали книжки. Це вже згодом почали масово роздавати нагороди до ювілеїв і пам'ятних дат, знецінюючи дійсно бойові заслуги. У нас також є подібні моменти. Героями України є і медик 80-ї бригади  Ігор Зінич, який загинув, рятуючи поранених бійців у Донецькому аеропорту, і Борис Дейч, який закликав армію Росії в Крим.

І на завершення. Ми, здається, вже відійшли від побєдобєсія. У нас, на жаль, нова війна та нові ветерани. Різні за характером, за заслугами, за поглядами. Але це ті, хто в критичний момент сказали: "Хто, яке не я?" То може вже пора перейти від опереткового, цинічно-політичного оспівування ВВВ та сформувати історичний, заснований на фактах наратив щодо цих подій, який буде спрямований на пам'ять та недопущення нової бійні, а не на постійне "На Берлин!" чи "Можем повторить!" Адже у нас нова, справді вітчизняна війна, і нові, справжні ветерани. Чи не на ці події та на цих людей варто перемкнути увагу, не забуваючи, звичайно, і про минуле.

Адже наша перемога ще попереду і нам до цього ще слід прикластися. Ворог же нікуди не подівся.