Оборонка і майбутнє

У п'ятницю, 18 червня, відбулося засідання РНБО, де розглядали декілька питань. Оскільки на брифінгу прозвучали такі прізвища Фукса, Фірташа (та інших), то звісно, що основна увага всіх оглядачів була прикута до санкцій. І практично непоміченим пройшло повідомлення Данілова про затвердження Стратегії розвитку ОПК України.

Шкода, тому що там було щонайменше два надзвичайно важливих та цікавих факти. Перший – це утворення Агенції оборонних технологій України та провадження проєктів з розвитку критичних технологій, аналог американському DAPRA (Defence Advanced Projects Research Agency – Агентство передових оборонних дослідницьких проєктів). Цю аналогію на брифінгу додатково підкреслили фразою – згідно з найкращими світовими практиками. А де ж краще, як не в США?

Другий факт – директива про те, що держава щорічно має виділяти не менше ніж 0,5% від ВВП на забезпечення розвитку ОПК, а подібного ніколи не було. Оскільки ВВП України у 2020 році становив 4,2 трлн грн, то згідно з рішенням РНБО цифра розвитку ОПК становитиме мінімум 21 млрд. Підкреслю, що це не військовий бюджет, а окреме фінансування на розвиток ОПК, що не може не тішити, оскільки нарешті з'явиться якась осмислена довготривала політика в оборонній промисловості. Адже ці кошти повинні витрачатися на модернізацію підприємств та проведення дослідно-конструкторських робіт у перспективних напрямках, тобто вкладатися у майбутнє. Якщо це так, то ми бачимо перший відчутний результат роботи Мінстратегпрому, яке створили за лобіювання мудрого Горбуліна.

Взагалі створення цього міністерства, а тепер й згаданого вище агентства з фінансовим забезпеченням, можна віднести до небагатьох досягнень зеленої влади, оскільки до цього часу спеціалізованого погляду на перспективу протягом всіх тридцяти років існування держави взагалі не було. А за цей час, окрім розвитку окремих державних підприємств, розвинулося майже 200 приватних фірм, які працюють в обороно-зброярській сфері.

Яскравий приклад, Firefly Aerospace зі штаб-квартирою в Остіні (США), яку викупив український бізнесмен Максим Поляков та відкрив у Дніпрі (зрозуміло чому) дослідницький центр, який працює в галузі розвитку невеликої ракетної техніки. Результат – торік фірма виграла тендер на запуск невеликих супутників у Пентагоні. І таких прикладів чимало. Кожна фірма проводить ДКР і виготовляє вироби переважно для закордонних замовників за їхні кошти.

Водночас у нас немає загального підходу до використання всіх цих напрацювань для потреб держави, оскільки немає й погляду в який бік спрямувати потужності підприємств сучасного Укроборонпрому. А наскільки це необхідно, доцільно та можливо в Україні можна почитати в книзі "Як нам перемогти Росію у війні майбутнього?" авторства того ж Володимира Горбуліна. Його компетентність у військовій техніці, а особливо у ракетній, ніхто, мабуть, заперечувати не буде. Навіть нові обличчя.

Адже Генштаб слушно виходить з тієї позиції, що нам те чи те озброєння потрібне ще на вчора, оскільки стріляти, можливо, доведеться вже завтра. І якщо немає свого, то варто негайно закупити за кордоном, якщо немає грошей на закупівлю, то варто якнайшвидше модернізувати те, що є, аби воно хоч трохи відповідало сучасним вимогам до ведення бою. Міністерство оборони розподіляє під такі вимоги ті ресурси, які має, а про розвиток зброярської галузі думати нікому.

І тут доцільно згадати підхід до оборонної промисловості у Франції, який започаткував генерал де Голль, і який триває й до нині. Франція повинна забезпечувати сама себе зброєю і не залежати ні від кого. Тому що коли купуєш озброєння, особливо високотехнологічне, то у будь-який момент, зважаючи на конкурентні умови чи політичну кон'юнктуру, тобі її можуть не продати.

Україна сама в цьому пересвідчується вже сім років. Нещодавня позиція Німеччини щодо звичайної стрілецької зброї може стати яскравим прикладом. Також бачимо спроби Росії заблокувати купівлю турецьких ударних безпілотників. Добре, що Ердоган – це не Меркель і не послідовник Шрьодера Гайко Маас. Та й інші країни також мають свою специфічну поведінку. Американці продадуть Україні Джевеліни, а от складники до них – ні. І це суто економічні причини, тому що навіщо створювати собі можливого конкурента. І так навкруги.

А французький підхід надзвичайно добре діє в сучасному світі. Коли на озброєнні країн НАТО стояли літаки Старфайтер, то французи літали на власних Міражах (і продавали їх, до речі). Коли європейські країни закуповують F-16 та Єврофайтери, то французи виробляють винищувачі Raffale, і також продають їх. А скільки клопоту завдали британцям французькі крилаті ракети Exocet під час Фолклендської війни. Ними потопили есмінець Шеффілд та величезний контейнеровоз. Добре, що в Аргентини було лише п'ять таких ракет, а то невідомо хто б переміг у тій війні. І нам, на відміну від Німеччини, французи таки продали прикордонні патрульні катери та вертольоти, хоча Росії це не сподобалося.

І якби ми мали усталені погляди на розвиток стратегічних галузей оборонки, то не виникали б непорозуміння з терміновою заміною платформи збанкрутілого КРАЗу на TATRA. І не відкати тут причина, як пишуть мудрагелі, а те, що невідомо коли наш виробник почне що-небудь буде випускати та чи працюватиме взагалі. Про те, що у країні в стані війни немає масового виробництва боєприпасів взагалі дико говорити. Подумати тільки, країна під час війни купує за кордоном розхідний матеріал – снаряди та патрони (переважно у країнах колишнього соцтабору). А якщо вони нам перестануть продавати?

Адже цих речей потрібні десятки мільйонів. Чисельність нашої армії 250 000 осіб, і якщо протягом року кожен тільки на навчаннях випустить хоча б 4 патрони, то вже потрібен один мільйон. А ми сім років спокійні, нуль емоцій. І нинішня влада, і попередня.

Отож, дай Боже, щоб ці рішення призвели до справді формування та послідовної реалізації власної оборонної стратегії, а це особливо важливо в сучасному світі, який різко змінюється і, а тому зброя, що використовувалася вчора, стає неактуальною сьогодні та зайвою завтра. А це й успіх в бойових  діях та людські життя. До того ж не слід забувати, що власна військова промисловість та наукові розробки є потужним каталізатором загального розвитку держави та світу. Такий винахід, як інтернет, чудово це демонструє.