Сентиментальний кіноміф про кіборгів від сентиментального режисера Ахтема Сеїтаблаєва.
Режисер-танцюрист Ахтем Сеїтаблаєв бере відвертий курс на всенародну славу актора та режисера Леоніда Бикова і хоче у Кіборгах зняти свої: У бій ідуть лише старі та Ати-бати, йшли солдати. Щоправда, трохи невідомо, чи саме так він хоче кинути у вічі запеклим ворогам-росіянам зв'язок поколінь, який ті привласнили собі у різноманітних "Безсмертних полках".
Також невідомо, чи хотів Сеїтаблаєв забрати ці радянські кіношедеври у клятих москалів, як Сторожова застава хотіла забрати билинних богатирів, щоб вони (фільми) асоціювалися саме з українськими воїнами, і так унеможливлювали будь-які посягання російської пропаганди на використання тегів з українськими нацистами та фашистами на Донбасі.
У бажанні дотягнутися до рівня Бикова нема нічого поганого, але у Кіборгах, окрім окремих батальних сцен, декількох вдалих персонажів та деяких комічних епізодів (абстрактна жінка та штука баксів від Старого), навіть важко щось виокремити. Особливо під час немилосердних атак режисерської сентиментальності, великих планів під час хвилинок політінформації, пафосних суперечок та недоречної у такій кількості музики від клавішника Океану Ельзи Мілоша Єліча (подібний передоз з музикою вже був у Червоному).
Добре, що хоч сльозливу пісню "Мить" пророка-політрука Вакарчука, який намагається дотягнутися у ній до слави Висоцького та Окуджави, запустили наприкінці фільму. Добре, що хоч не дали жодної репліки Шараскіну ("Богемі"), хоча там і без слів пре такий гонор, наче з лейтенанта Тадеуша Гарріса. Однак паралельно в епізоді присутній міністр Нищук в ролі пафосного священика зі спотвореним гримом обличчям (обпаленим війною) і це жахливий miscasting.
Війна з людським обличчям у режисера Сеїтаблаєва якась занадто маніпулятивна (не там, де треба). То кішка народжує під час бою, то дівчинка з плакатиком а-ля ненька-Україна (дивно, що без віночка), то дерево життя на полі поміж позицій, то смерть Серпня під час декламації вірша Пушкіна (і табличка "виліт" збоку). Це вже краще, звісно, за Хайтарму, але не набагато. Поміж типових для останніх українських кіноматографій алюзій на Гайдая (чи Пєчкіна з Простоквашина) в області комічного тут навіть є щось новеньке – мертві сєпари в морозильній камері (тут вже розпочалися сварки про плагіат в Лойка).
Також, схоже, що якось мимоволі в українському питанні (поміж двомовності та суржику) тут виникають інтонації Подерв'янського з подальшими привітами санітарійним зонам Хвильового. Ірині Фаріон особливо б сподобалися такі епізоди мовної шизофренії, але, звичайно, що все це далі виливається у травматичні наслідки війни. Сценаристи-ніцшеанці вважають, що за гумором на війні обов'язково має стояти травма. І ось вже Гід такий крейзнутий, що той Мартін Ріггс у Смертельній зброї, і навіть шрами показує, як у третій частині. А от продакт-плейсмент Київстару у кадрі – це вже знущання, а не комедія. Як і недбалість під час монтажу стрічки в епізоді зі снайпером зі сепсисом. Хто і коли його поранив? Мажор своєю єрихонською трубою?
Як і всі останні вкраїнські фільми, окрім Межі (але це співпраця зі словаками), Кіборги – це боязке кіно, яке змушене постійно опиратися на громіздкі конструкції, на постійне закільцьовування персонажів та ідей. Тут чимало передбачуваного (обов'язкова перестрілка після співу "Гуцулки Ксені" та обов'язкова цигарка пораненому сєпару) та зайвого. Наприклад, мотиваційних розмов про любов до України та жанрових запитань про відчуття після вбивства людини від невротика Марса (актор Піскунов з Межі).
Обов'язкові алюзії на 300 спартанців Зака Снайдера, де у другому зринанні цифри "300" у фільмі під час розмови про кількість російських міфів варто почати шукати відповіді на те, чому москалі можуть й використовувати актуальні меми з 50-60-х років минулого століття (чит., скажімо, про Змову приречених Калатозова чи Салют, Маріє! Хайфица), а українці-гуманісти й далі продовжують цнотливо товкти воду у ступі. В українському арсеналі ще є якісь меми, окрім "сєпарів єбучих"? Під час інформаційної війни Сеїтаблаєв міг би спокійно дозволити своїм героям розіп'яти якогось іграшкового Діда Мороза чи Снігурочку з аеропортних сувенірів.
Фільмовим талісманом Сеїтаблаєва стає актор В'ячеслав Довженко (Серпень), який так схожий на молодого Івана Гаврилюка в ролі сержанта Сайко з фільму Ати-бати, йшли солдати. Він періодично натякає режисерові на те, що десь тут чи там у фільмі потрібно процитувати, якщо не Ати-бати, йшли солдати, то У бій ідуть лише старі. Там смуглянка-молдованка, а Кіборгів – гуцулка Ксеня. У єфрейтора Святкіна псевдо "Сват" і таке ж псевдо можна зауважити в одного фільмового сєпара.
та
Саме між вчителем історії Серпнем (з Червонограда) та генієм-музикантом Мажором (певне, що зі столиці) відбувається ключовий, так би мовити, світоглядний конфлікт цього фільму, де концентрується все найгірше, що є у Кіборгах. Режисер просто збивається на метафори, а у сутичці Мажора (який відразу передає вітання іншому музичному талантові України у фільмі Стрімголов) і Серпня протиставляє прогресивний та відсталий погляди на розвиток України.
Відразу починає вилазити характерне для серіалів каналу 1+1 столичне глузування зі забитих, консервативних та карикатурних галичан. І якщо у серіалах Останній москаль та Догори дриґом це ще якось збочено можна зрозуміти, то навіщо це Сеїтаблаєву у фільмі про кіборгів?
Дещо картонний, але напрочуд ліберальний персонаж Мажор кляне націоналіста Серпня та закидає у його презентаційному обличчі всім націоналістам те, що це саме вони просрали Україну та створили національний заповідник. А якщо у нас всі націоналісти якось асоціюються з Західною Україною (Серпень з Червонограда), то чи можна собі дозволити несмілий здогад про те, що на думку режисера, саме Галичина просрала Україну? Сеїтаблаєв навіть заточує схожість консервативних поглядів Серпня з поглядами полоненого сєпара на Гейропу з її ліберастами та толерастами (в обох батьки були шахтарями).
Серпень, звісно, не особливо розуміється на Гоголі (і схоже, що на іронії та сатирі), дістає своїми авторитарними моралями, обурюється нападками Мажора (якому однаково якою мовою розмовляти) на нафталін та вважає мову (українську) зброєю (і тому не хоче, щоб гуцулка Ксеня стала Ксюшою юбочкою з плюша, як в Останньому москалі). Однак якось вже занадто грубо працює Сеїтаблаєв у цій делікатній темі, де затуркана Україна мусить вийти з дикого карпатського лісу назустріч ліберальному світові. Тим більше, що "Гуцулка Ксеня" на трубі в пустому аеропорті – це трохи перебор з натяком на атмосферу радянського кіно (хоча Мажор так кляне совок).
І хоча в обидвох персонажах можна помітити елементи мимовільної пародії, і режисер також десь нібито там, над цією ситуацією, але після смерті Серпня мораль фільму десь у тому, що усі печерні націоналісти (добре, що не всі галичани) мусять померти смертю хоробрих за Україну. Мусять спокутувати свої попередні націоналістичні гріхи перед обличчям ліберальної спільноти, якій делеговані всі верховні атрибути людяності та гуманізму, і яка й поведе нову Україну до райського життя. Націоналісти мусять загинути за ідею, а ліберальні таланти мають вижити та будувати нову Україну.
Якщо Сеїтаблаєв вже так хотів догодити ліберальній публіці, то українські феміністки мусять забракувати цей фільм, оскільки він ніяк не проходить тест Бекдел. Тут жодного жіночого персонажа, окрім мовчазної дівчинки, а всі згадки про кобіт лише зневажливого характеру. В однієї затримка (хибно зрозуміла чоловічим товариством), інша – істеричка, іншу – люблять абстрактно, оскільки вона страшна (але вміє варити борщ), а ще про іншу – взагалі не хочуть говорити.
Якщо писати про перевагу прогресивного мислення, то чому у фільмі немає закордонних треків, які б натякали європейським глядачам, що тут також захищають європейські цінності, що тут також Європа? Чому радянський фільм Данило – князь Галицький (1987) може наголошувати на тому, що тут щит, який захищає Європу від Орди, а Кіборги – ні?
Чому замість професійного плакальника Вакарчука та локальної "Гуцулки Ксені" не взяти цікавішу й глибшу "Мовчати" Скрябіна та Ірини Білик? Там також ріже вухо "чаєва кружка" і глядацьких сліз би було набагато більше, ніж у Вакарчука з його офіційним благословенням на смерть у "Мить". Тут і паритет, оскільки Схід та Захід разом, і феміністкам би сподобалося. І поколінню, яке росло на цій пісні, а згодом й воювало, також.
Та замість цього режисер бавиться регіональними кліше та наївною політикою про світоглядне протистояння прогресивних хіпстерів та печерних націоналістів. Сеїтаблаєв хоч і позиціює себе (через Мажора) відкритим для світу, але його фільм похований під цими інфантильними стереотипами, закритий за ними.
Він і не про війну, і не про людяність (бо ще ліберали звинуватять у прославлянні війни як Американського снайпера Клінта Іствуда). Ні особливого чорного гумору, ні порятунку солдатів (як у Дюнкерку), ні преображення як Hacksaw Ridge Мела Гібсона (блаженний Псих десь з цих країв). У цього режисера наразі немає таланту Бикова. А до драйвового шутера в лабіринті, де б не страждали психологізмом, як останнім часом герої кінокоміксів, і не пояснювали б банальні речі та не займалися пошуками Бога на війні, ще не готова публіка. Як і на фантастику а-ля Spectral.
постер: tenews.org.ua