Позавчорашній день української культури у нинішніх спробах дати нерв епохи під час війни з Росією.
Загальмована реакція львівського співака Паліндрома на війну у рідній країні.
Нинішня українська культура не встигала за рідним народом ще до війни. Безпорадно пленталася зі своєю халтурою й кон'юнктурою, і ніяк не могла зрозуміти, що ж з нею не так. Під час цієї війни з Росією місцеві мистці опинилися вже зовсім на якійсь катастрофічній відстані від людей з Херсона, Мелітополя чи Бердянська.
Вони живуть так, наче ніякої війни немає. Вона, звісно, є у них на вустах, але своїм мізерним талантом вони настільки не спроможні її осягнути, що й далі намагаються накрити її своїм допотопним арсеналом вчорашнього дня. Саме тому всі статті про нинішній стан української культури варто називати Вчорашнє (позавчорашнє) дно, оскільки вони досі не можуть зрозуміти, що за цих обставин патріотизм вже не може витати в кон'юнктурному хайпі, а мусить давати нарешті якість матеріалу.
Поки місцева культура безбожно гальмує, особливо комічно спостерігати, наприклад, за тим, як намагаються перевзутися на льоту деякі представники дієвців садової культури а-ля серафічна парочка Подоляк (колишня нардепиня) та Расєвічъ (місцевий псевдоісторикъ).
Путін конкретно обламав Расевичу та його невротичному колезі Андрію Усачу весь кайф з демонізацією усіх українців під час Голокосту, а ця війна явила їм прекрасне розрізнення між жертвами режимів та його співучасниками. А тому навіть цікаво буде поглянути на їхні подальші фантазії.
Режисер Лозниця після колективного підпису замовк. Хлєстаков Хржановський також. Фрідман вийшов з наглядової ради Меморіалу Бабин Яр. Толічка Ульянов став американським комуністом. А де ж пубертатна істеричка Вадим Яковлєв? І де нині мастурбаційна проза Гаськи Шиян?
Тільки львівський кінокритик лонгрідів ні про що Станіслав Тарасенко щось там огризається своїми російськомовними маніпуляціями про какую разніцу. Раніше "Ліствицю" Івана Ліствичника не рекомендували читати неофітам без належного нагляду наставника, а нині, схоже, у цьому переліку має бути й Григорій Сковорода, якого цей персонаж юзає у своїх ватних фантазіях згідно з усіма російськими методичками про якихось ультранаціоналістів.
Навіть нинішня Шевченківська премія стала відрижкою вчорашнього дня. Що там робить Нікіта Кадан? За що нагородили безпомічне дебютне кіно Стоп-Земля режисерки Горностай? Чому обрізали номінацію "Музичне мистецтво", якщо поблизу скандального проєкту "Ковчег Україна" від Винницької та Линів є лише однозначний вибір на користь альбому "Madrigals" (2020) Олега Шпудейка, він же Heinali?
Відповідь на всі ці питання може бути лише у далекому минулому (два тижні тому).
Саме цим допотопним, назавжди відсталим мислення усіляких халтурних мистців можна пояснити переспів львівської співачки Христини Соловій комуністичного хіта "Bella Ciao", який вона з благенькою цнотою називає італійською народною піснею. Саме звідти бездарні треки школотних обсосів зі сайту rap.ua типу "Першому президентові України" (де вони вилизали все, що могли), погрози кулачками дяді Путіну в треках "мені подарували війну" чи дитсадкова самодіяльность репера jockii druce.
Після картонних монстрів у голові та персональної валентинки Варіантам опиняється на території вчорашнього дна й львівський співак Паліндром у своїй сміховинній позі народного пророка та голосу покоління.
Він так страшно хоче бути актуальним інтелектуалом, але видає чомусь лише пережований банал. Одноманітність поволі ставала маячком його творчості на попередніх альбомах. Її ще можна було ігнорити заради чогось ліпшого, але нині це вже все (особливо після треку "Двір").
Співак Степан – точно не поет. Він зовсім не розуміє репу, хоча за впертість на цій території йому вже варто давати медальку чи молочко. У нього велика проблема з емоційними варіаціями та величезна проблема з гумором.
Своєю крикливою нудотою він хоче дати нерв епохи, але лише безсило б'ється головою об стіну вчорашнього дня зі своїм хрестоматійним переходом від одного деспота до іншого. До місцевих мистців багато що доходить роками, і тому нині у Паліндрома немає ні відчуття часу, ні відчуття слова для того, що співати про героїв сьогодення.
Є лише механічне нанизування старомодних форм, кон'юнктура, яку хочуть видавати за щось актуальне. Цим він нагадує епізод з нового фільму Соррентіно Рука Бога (2021), де під час вистави в театрі одного актора режисер Капуано зупиняє гру акторки Юлії, щоб сказати їй, що вона грає на показ, без нюансів, додає щось від себе, і що, зрештою, вона вже задовбала усіх глядачів.
Легко зрозуміти, що він хоче дати своїм саундом (чи передати привіт Гріші Семенчуку), але Nine Inch Nails співали свою пісню "Heresy" ще на альбомі 1994 року "The Downward Spiral".
Паліндром так зациклився на своїх безплідних спробах репування про щось начебто важливе у житті, що навіть забуває у ці жахливі часи про щось легке та світле на крилах любові на кшталт фільму Касабланка (1942) Майкла Кертіса, де його вже просто обігнав Black Marble з альбомом "Fast Idol" (2021) та Riki з диском "Gold" (2021).
Можна, звісно, й далі триматися за теплу спідничку у Львівському муніципальному мистецькому центрі з його калічними псевдоскандалами біля ідіотичних провокацій Чичкана (якому терміново тре читати статті Варіантів про Лесю Українку тут і тут) для хоч якогось хайпу довкола своєї ліберальної структури, яка так натхненно уникала будь-яких згадок про війну з Росією. Але йому вже терміново потрібно збиватися зі заздрості до треків Семенчука та починати заздрити львівському реперу Badbok, який у своїх треках "Путін (Пісня про смерть Путіна)" та "Карати москалів" дав усе те, до чого Паліндрому, схоже, ще йти мільярд років.