Радіо-рейдерство прізвища Григорія Савича Сковороди.
Триває серіальне втілення у галицьке життя принципів казусу Фаріон-Подоляк, де між місцевою гопотою та хіпстерами не помічалося жодної різниці, і сьогодні цей текст про те, як львівські тіпочки-хіпстерочки докотилися до рейдерства.
Ця мова про Радіо Сковорода і про те, як навколо нього майорить флер веселкового ідіотизму разом з пропагандою секти Садового. Ще тоді, в момент оформлення казусу Фаріон-Подоляк, було зрозуміло, що поміж цієї туси львівських лобуряк-хіпстерів з'являться якісь імяреки, які й замутять щось настільки відстале у своїй затишній комфортності та консерватизмі (бо ж хіпстери – це нові старі), що ще й буде прикриватися словами "прогресивний", "новаторський" та "альтернативний".
Але ж усі розуміють, що ця туса львівських хіпстерів (зі секти Садового) занадто сциклива для чогось насправді новаторського, прогресивного чи альтернативного. У своїй виразній недалекості та обмеженості, у своєму неприхованому кар'єризмі та конформізмі вони тільки й зможуть, хіба що, прикритися відомим брендом (Григорія Сковороди) та мутити під ним якусь фігню. У природі це називається рейдерством, це паразитування на чужому імені, оскільки нічого доброго у власній поверхневості та безхребетності вони не здатні зробити. І це саме те місце, де варто почати читати програмний текст Андрія Бондаренка про хрущів та кумплів "Музика для скверу".
Бездарності завжди охоче самоорганізовуються в купки за інтересами, у такий собі стадний інстинкт по-хіпстерськи, хоча про це слово, схоже, вже забули скрізь, але тільки не у забиченому Львові. Радіо Сковорода стартує під слоганом "Радіо вільних людей" (цієї рекламною мантрою Садового про скандальний Alfa Jazz Fest) і відразу ловиться на банальних маніпуляціях, тобто брехні, на убогому нівелюванні сенсів і на бездарному паплюженні постаті Сковороди, бо ж відомо, що середньостатистичність та сірість не має нічого спільного з новаторством та прогресивністю.
Це банальне фейсбучне бажання видаватися чимось більшим та важливішим, ніж насправді, хоча, звичайно, добре, що малятка займаються чимось суспільно-корисним, а не ширяються у львівських двориках. Але їхній хіпстерський консерватизм, хіпстерський конформізм, їхня хіпстерська комфортність (звідки укуїсти чомусь вважають, що вийшли під час Євромайдану) є навіть не провісниками, а вже ознаками нової тоталітарності (перед масштабами якої Янукович та Порошенко є занадто мініатюрними персонажами).
І ось з таким багажем за плечима, бойчики ще й дозволяють чесати собі про якусь внутрішню свободу, тобто розповсюджувати її симулякри, розповсюджувати фейки, як й вчорашній альбом Вакарчука під псевдо Христина Соловій з його сатанинською музикою. Провінційність кравчучками пре з творців цього радіо. Як каже мудрий народ, їм би тільки екзальтовано потриндіти про будь-що у чому їм ліньки розбиратися. Радіо, апріорі, інструмент для лінивих людей, бо лізти на радіо, щоб почути щось нове за теперішньої кількості щоденних релізів можуть лише ті, хто не особливо шарить в музиці або не хоче гігабайтами качати і переслуховувати усе від нового мікстейпу Young Thug і до нового альбому умовних Heroin in Tahiti, Autre Ne Veut, Deafheaven, Kylesa, William Basinski тощо.
Якщо спікери радіо Сковорода щось й кажуть (в неті чи на тіві), то обов'язково щось тупеньке а-ля "фм ловив, але не спіймав". Чи в якому місці, наприклад, Сковорода був хіпстером (бо це нерозуміння ні хіпстерства, ні Сковороди)? І вони ж не одні такі у своєму екзальтованому триндінні, бо якось на Збручі (ще тому, подекуди, розпліднику місцевого неадеквату) така собі експертеса Зоя Звиняцівська виступила зі смішною заявою про вічність хіпстерів (які можуть бути вічними, хіба що у пеклі, тобто у Львові, цьому мертвому місті, що так беззубо змагається за звання культурної столиці).
Неоплатоніки, напевне, б засміяли новаторство Сковороди (хоча й він, схоже, не робив з того великої проблеми) і тут краще говорити про нюанси духовного життя, тієї невидимої брані, бо якось сумнівно, щоб львівські хіпстерята-подолайки відали щось про Орігена, Александрійську школу богослів'я чи каппадокійських отців. Алегоричне тлумачення Біблії не є самоціллю, а ознакою духовного розвитку, активного духовного життя на усіх його рівнях, і тому якось не зовсім зрозуміло, де тут хіпстерські немовлятка у вірі (яким потрібно розжовувати попсові істини), оскільки вони ж навіть про епізод Теофанії у житті Сковороди не здогадуються і профанно назвуть її містикою (див. статтю Андрія Бондаренка Брати. Остання сповідь: Хіпстерський мед).
Але так, жива віра – це й справді щось нове для галицьких фарисеїв-буквалістів, бо це ж треба так запліснявіти у вірі, щоб милосердний Господь промовляв до них зі склопакетів. Щось подібне вже було у житті єрусалимських фарисеїв, коли Ісус казав їм, що коли замовкнуть його учні, то кричатиме каміння (Лк. 19:40), ось тепер вже кричить й львівське каміння.
На хвилі Євромайдану здійнялася хвиля екзальтації навколо нової української музики, кількість (бо ж добре, що вона з'являється) якої ніяк не перейде у якість. Кріейтори Радіо Сковорода ніколи не вирізнялися прогресивністю і тому невідомо, чому раптом Onuka, Бумбокс, Джамала та Pianoboy стали прогресивними (навіть в Україні) виконавцями (особливо Бумбокс та Pianoboy)? Альтернативою до чого стала ця звичайна українська поп-музика?
Вони дивляться на українську музику зі свого львівського болота і їм здається, що все так радісно та прекрасно, але хто такий в Європі недо-брит-попер четвертого ешелону Вакарчук; чи хто така Джамала, яка ніяк не визначиться хто вона: місцева версія Мінні Ріпертон, Адель чи ще когось; чи хто така Onuka, бо те, що вона робить тут у свої тридцять, у Британії пацани проходять у сімнадцять (і це ще мова не йде про запозичення чи плагіат). Ця хвиля української поп-музики немає свого голосу, вона наскрізь копіювання, наслідування, плагіат чужої музики, чужих слів, чужих інтонацій (див. Piano, Brunette Shoot Blondes чи The Erised).
Таких профанних заяв й слід було очікувати від посестр-засновниць Радіо Сковорода, бо поміж їх спікерів можна помітити Володимира Бєглова з його графоманськими закідонами з Табаковим та кон'юнктурним (і навіть жлобським) проектом The Ukrainians з його профанацією жанру інтерв'ю, джинсою секти Садового та безграмотністю у культурних питаннях. Може чувачки-сосюрки так собі стібуться з такими піаристичними заявами, але увесь Львів вже бачив маразматичні потуги Андрія Чемеса під ніком Андрій Хрущ у бік чогось приблизно (халтурно) схожого на гумор. Закономірно, що біля цієї гоп-компанії періодично можна побачити ще й бездарного Гаврика з його пуссі-репом.
Але чому саме Сковорода, а не море більше релевантних цьому цайтгайсту (і цим вуйкам-хіпстерам) людей, яких навіть не шкода поюзати за причинне місце? Чому не Радіо Подоляк (о так, святої Подоляк, і тут Бєглову іноді краще ковтати, аніж говорити)? Чому не Радіо Грицак, не Радіо Маринович, не Радіо Goodziak? Чому не радіо імені усіх цих популістів-просторік, якщо його творці так люблять поплескати язиком? Чому не радіо імені усіх цих святих угодників землі галицької, її псевдо-світочів та її фейкову совість?
Усе це звичайно мине, бо прізвище Сковороди вічне і незнищенне. Ще здається зовсім нещодавно театральний бендер Коломійцев гнав якусь пургу про КВН і всі львівські газети пісялися від його допотопних вистав (їм зараз не соромно за це, ні?), а ось вже й дивись, і його погнали зі Львова копняками, хоча Варіанти про такий фотофініш повідомляли ще рік тому, на самісінькому старті. Але вони знайшли один одного: мертве місто Львів та тупорилий трешак Коломійцева, і не могли жити один без одного, як сучка без блох. Від таких хіпстерів-рейдерів й втікав Сковорода, і світ, хоч й не зловив його, але приватизував його прізвище. Усе інше – це традиційні спроби бездарності примазатися до чогось великого, мімікрія амеб під Сковороду. Хоча чому не бути послідовними і не назвати своє радіо – Радіо Комформіст чи Радіо Консерватор? Хоча ідеальна назва для такого радіо – Радіо Брехунець.