Поліграф Поліграфович Вельбой

Продюсерський маніфест вкраїнського мистця Юрія Бардаша про культурний код українського народу.

Продюсерська рука Юрія Бардаша в мить творчого прозріння покликала до життя нову людську одиницю на місцевій сцені. І ось вже сумський співак Wellboy вистрибує з конопель своїм курдупликом, щоб давати у казкових палатах архетипового дурника з етнографічного гетто радянських фільмів на кшталт Весілля у Малинівці (1967).

І десь ще, певне, треба дякувати вельмишановному продюсеру за те, що його рука не дотягнулася до фільму Трембіта (1968) та не дала якоїсь весни для Гітлера в дусі Мела Брукса.

Якщо співак Вельбой щось і нагадує, то хіба що персональний маніфест Юрія Бардаша, який так спалився на інтерв'ю в Юрія Дудя своїм набором юного російського пропагандиста, що з нього тихенько сміявся в кулачок навіть сам Юрій Олександрович. Тому що Донбас з одного боку порожняк ніби й не гонить, але з іншого нічого, окрім белькотіння, про війну з Росією сказати не може.Тому Вельбой й став його пролетарською відповіддю Чемберлену. Він дуля з маком рідній неньці-Україні зі своєю обкуреною квазігоголіаною для рагулів на хуторі біля Диканьки.

Тут би можна було заїкнутися про галицький стьоб Братів Гадюкіних чи Злого репера Зеника, але обабіч краще згадати проєкт Kazka від продюсера Вєрки Сердючки. Kazka, ця сердючкіна іпостась навспак для вишиватників, відразу стала легким горішком для мудрого українського народу, який вмить розкусив її коника, та став стібати у відповідь. Закономірно, що другий альбом цього  кон'юнктурного проєкту вже перетворився на карикатуру. А біля Юрія Нікітіна з подібного трешу ще варто згадати бездарний проєкт коломийських лабухів Hutsul Planet, який також вже встиг випустити два альбоми.

У своєму першому треку "Гуси" Вельбой достатньо стерильний для того, щоб пародіювати фолкову кон'юнктуру на місцевій сцені чи треш типу Фольк-music з Оксаною Пекун. У хутірських згадках про агутінський плагіт Вельбой не зовсім Курган & Agregat, і якщо на цьому постсовку щось згадувати з українського кіно, то не так Спіймати Кайдаша, як останній фільм Дзідзя Де гроші (чи фарс та треш про Голокост Чому я живий). І десь ще поруч поставити Скофку з його сєкторгазарепом.

Бардаш вже з першого кліпу виразно ліпить з Вельбоя Поліграфа Поліграфовича Шарікова. І якщо у першому вже була балалайка, а у другому – шапка-вушанка, то вже в третьому точно прийдуть комісари з якимось питанням.

У його музеї етнографії та неошароварщини радянські мемчики зчитуються відразу: від великого сліпого Паніковського та до мультфільму 1955 року Зачарований хлопчик. Останній, схоже, особливо гріє душу Бардаша своїм Гамельнським щуроловом, який являє себе в тому спокусливому образі. Загалом це типовий патерн поведінки для деяких російськомовних персонажів в Україні, які ображаються на нову хвилю українізації після Євромайдану. Десь поруч навіть можна згадати ефірні шпичечки Тоні Ноябрьової у її дебютному фільмі Герой мого часу (2018). Дивно лише, що у своїй пародії на веселкову Україну Бардаш не згадав стрічку Параджанова Українська рапсодія (1961).

Другі "Вишні" вже дещо цікавіші, ніж дебютні "Гуси", реквізитори навіть десь відшукали старе видання Остапа Вишні, а руки на плечах так нагадують різдвяне вітання Руслана Кошулинського під музичку Village People. Однак босяцьку романтику Вельбоя, всю його робітничо-селянську душу, все ще тіпає комічна одноманітність його засобів біля Каламбуру та його "Села дурнів". Він так мемічно гаркавить поміж бабусь, ніби хоче стати другим Вакарчуком, хоча тому його інфантильному копіюванню ламбади більше пасував би динозаврик маленького Джорджика.

Звісно, що біля його курдупля бовванітиме сторчма маріонеткова панна, що так схожа на ляльку Христини Соловій. Ця панна, яка так по-материнськи кладе йому руку на голову, є, власне, єдиною світлою плямою у кадрі, а тому Вельбою обов'язково тре надалі співати лише з нею дуетом, оскільки біля схожого на Дзідзя кідалта відразу почнуть витати здогади про криптогейство.

Якщо ж забити на пургу про культурний код та згадати легесенький реггетончик, то Вельбой тут миттю стає хутірським міксом колумбійця J. Balvin та пуерториканця Rauw Alejandro. І більше там нічого немає.