Клінічний випадок російської юродивості українською мовою від однієї берлінської біженки.
Безплідний альбом виконавиці Дакуки, яка ще 4 та 5 червня 2022 року мала виступати у клубах Санкт-Петербурга й Москви.
Перший україномовний альбом переважно російськомовної співачки Дакуки можна було б спокійно ігнорувати, якби вона своїм клінічним випадком не підсумовувала модель поведінки перевзутих виконавців України.
Чернівецька виконавиця російськомовних пісень Dakooka до останнього виступала в Росії. Через це у неї були періодичні проблеми з концертами в Україні. Ще 4 та 5 червня 2022 року вона планувала виступати у клубах Санкт-Петербурга й Москви, але ці виступи скасували після того, як вона стала березневою біженкою в Європі. 26 березня 2022 року вона завітала своїм онлайном у проєкт товариша Шарія "Бєжєнєц". А 18 липня 2022 вона зі скандалом перемогла в одній з номінацій убогої премії Yuna для всіляких пережитків минулого.
Свій перший україномовний альбом зросійщена Dakooka записала у Берліні. В екзальтованій анотації до альбому "Біженка" немає нічого цікавого після численних пресрелізів українських гуртів. Важливо лише відразу не проблюватись після речень на кшталт "Цей альбом віддзеркалює біль і стійкість незліченної кількості українців, переміщених війною, передаючи чуттєві історії через захоплюючі мелодії. Через проникливі переклади Dakooka віддає шану своєму корінню, створюючи міст між своєю творчістю та спільним досвідом багатьох українців. "Біженка" є потужним свідченням незламності".
Насправді ж її блаженний альбом "Біженка" якраз є прикладом зламаності. Колись російськомовні виконавиці з України нині мають лише одну модель поведінки, де вони змушені прибідняються вселенською скорботою за рідною Вкраїною. Лобода, Полякова, Брєжнєва, Каменських, Кароль, Луна, Дорофєєва, наче раби на галерах продукують одноманітний целочка-поп, де мусять повставати перед слухачами смиренними Маріями Магдалинами після років сексуальної розкутості на сцені. З усіх них хіба що Луна ще може між рядками свого першого україномовного альбому випустити мінімальні кігтики, але реальність нині навколо така, що сильно не розженешся навіть з дулею в кишені.
Біженцевий піано-поп (з потягом до романсів) від Дакуки презентує світові скарлючену, скорчену, зморщену та скалічену істоту. Бабу-Ягу на курячих ніжках. Потойбічну персонажку. Кікімору, не людину, а мумію. Сліди північного маніхейства у місцевій музиці можна було зауважити ще у Бабкіна та Юріної, але цей зразок є направду чимось особливим у своїй гіперболізованій формі. Цю юродиву образили якісь злі люди, забрали у неї, бідосі, копієчку, а тому її окультна скорбота – це вже справді магічний прийом, маніпулятивна техніка для випрошування милості ("Виходь з води сухим").
Фрагментоване подрібнення складами цього целочка-попу мусить символізувати її зранену душу, яка розлетілась на шматки ("Герой", "Присвячено Паші Лі", "Море", "Вечір"). У цих голосіннях вона є посестрою плаксивої шипучки Коли, яка також знана своєю одноманітною безликістю. Хоча більше "Біженка" є таким собі міксом нової Лілу45 та нової Луни, які ніколи не думали, що співатимуть колись українською, а нині змушені притлумлювати у собі ахматівських акмеїсток заради образу сестер-мироносиць. Звісно, що у такому випадку їй ближче до Аліни Орлової, аніж до Florence and the Machine, хоча у деякі моменти навіть здається, що у своєму інкубаторному мисленні вона увібрала в себе всі нинішні риси перевзутих виконавиць на вкраїнській нивці Оксани Білозір ("Мало знала", "Кохаю").
Цей прагматичний альбом примітивної лірики запізнився років на два. Дакука так вже косить під недалеку, так вже блаженно дріботить у ньому до цілковитого маразму, що у ній важко запідозрити якусь прихильницю абсурду ("Почуття"). Це ж навіть не покаяння за попередні діяння, оскільки вона співає так, наче нічого й не сталося. Це такий собі піст напоказ з уявною волосяницею та попелом на голові, де вона оголеною походжає перед слухачем, наче їй немає чого приховувати. Може вона ще й потай шмагає арапником свою молоду спину, поки сидить скорботна на воді та хлібі? Тоді їй пряма путь до стрічки Батько за мотивами фільмів Тарковського.
Цей оркестрований пафос благає повірити її словам, але у головному треці альбому вона може вродити своїм юродивим театриком лише ідеальну пацієнтку Кульпаркова ("Все буде"). Істеричну естетику радянських фільмів, яку нині продовжує бездарна стрічка Юрик з трешового каналу СТБ, де продюсеркою була така собі Тетяна Куц, яка колись продюсувала дзідзьове лайно Відморожений (2019). Юрик не лише справедливо вигріб усе, що міг, але й вийшов надзвичайно невчасно для Дакуки, адже ще більше підсвітив її примітивне мислення та виконання за лекалами російського ринку.
Перший україномовний альбом Дакуки можна було б спокійно ігнорувати, але цю інкубаторну патетику найщиріших українців з колись президентського пулу виконавців (Лобода, Полякова, Брєжнєва, Каменських, Кароль, Дорофєєва, Потап, Монатик, Пивоваров, Дантес, Барських) якось треба назвати. Може постестрадою? Якщо раніше все, що називалося українською естрадою, поміщалося у вітальній програмі на 12 каналі, то тепер цей душний паркет з фейковою презентацією досягнень місцевої сцени кучкується на каналі 1+1, де Дорофєєву чомусь називають обличчям нової української музики.
Вони перетворилися на фігури на кшталт Кобзона чи Лєщєнка та продукують музику, яка мало що має спільного зі життям навколо. Цю постестраду з постсовковим духом забальзамованого офіціозу можна лише стібати. Незабаром на їхні концерти вже ходитимуть лише для того, щоб просто тупо поржати, як зовсім нещодавно було на концертах Гіги чи Бобула.
Вони стали загубленими персонажами з іншої епохи, які ніяк не можуть змінитися у нових обставинах. Акторами німого кіно за часів звукових фільмів. Їхні колишні речі й справді потрібно вже нині титрувати та перекладати. Надзвичайно важко повірити у те, що вони хоч якось колись зміняться. Вони прокляті персонажі стрічки Луїса Бунюеля Ангел-винищувач (1962), які ніяк не можуть вийти за межі власного пекла. Біженці з насиджених місць зросійщеного комфорту.