Безсилий бунт Остапа Дроздова зі заокругленим від зосередженості ротиком.
Перші уривки другого роману Дроздова натякали на роман Станіслава Лема "Катар", щоб у подальшому він (Дроздов) міг зручно опертися ліктем на його (Лема) львівську автобіографію "Високий замок". Дроздову, як зіківчанину з Високого замку, було б надзвичайно спокусливо та почесно назвати свою книгу "Людина з Високого замку" та нарешті відмовитися від того безголосого (цифрового) переліку своїх романів. Однак тут його вже випередив Філіп Дік зі своїм романом "Людина у Високому замку". Але роман № 2 – це справді альтернативна історія, альтернативна історія про реванш українських графоманів та львівського дна, зокрема (ось тут більший перелік цього феномену) на тлі сплеску книговидавництва в Україні.
Торік, під час презентації першого роману, Дроздов обіцяв, що другий роман буде геть інакшим, але, на жаль, нічого у писанині епігона Дроздова не змінилося, і навіть гірше – другий Дроздов став епігоном першого Дроздова. Іван Дорн також думав, що тепер усе буде інакше.
Декілька сюжетних ліній (від Другої світової до сьогодення) лише помножують графоманію Дроздова, особливо у моменти читання моралі студентам чи під час псевдо-прогресивного патякання львівського провінціала всім іншим. Своїм ідеальним героям (такі іграшкові та стерильні персонажі бувають також у графоманки Бабкіної) диктатор Дроздов постійно засовує до рота куці думки, але ж навіть не стібеться з них, ніби той Винничук. Розпіареного нонконформіста Дроздова можна спокійно назвати вудіалленівським Зеліґом з його потягом до мімікрії під усе, що навколо модно рухається, пристосуванцем, який вдає з себе важливе цабе (типу піонер суб'єктивної журналістики чи інші марнославні брязкальця). Таку здатність до мімікрії Дроздов, схоже, що намагається асоціювати з трікстерством, але це різні речі.
Так романи Дроздова ще більше пристають у своїй свідомій кон'юнктурі до творчості Вакарчука. Вакарчук і Дроздов добре знають своє місце, а у тій експлуатації можна помітити лише славнозвісний галицький прагматизм, гендлярський прагматизм. Стереотипна творчість апріорі передбачувана, а тому, інколи, навіть Вакарчукові стає нудно зі своїми слухачами. Тоді він, наприклад, засовує заради забави у сатанинську музичку Христини Соловій ноти похоронного маршу, які ніхто з його поціновувачів навіть не зауважує. Фанатичність завжди незряча, і є у тому навіть щось макабричне.
Дроздов, цей сліпий поводир для сліпих, також скільки завгодно може повставати у романі № 2 істинним арійцем, бунтарем над масами, пафосним борцем зі Системою, але його найпалкішими читачами завжди будуть лише ці люди з паперу, як він, людина з каменю, їх називає. Саме ці задроти, недоумки, копійчані та другосортні люди (за словами Дроздова) стали найкоханішою публікою та аудиторією цього "афериста-локшиновішальника із мережевого маркетингу". Секта Дроздова зомбує, бо лише зомбі можуть порівнювати його з Луї-Фердинадном Селіним, зокрема, його романом "Подорож на край ночі". Дроздов нікуди не подорожує зі свого комфортного світу і навіть якщо він завзято пише, що постійно кудись втікає (від когось чи чогось), то це лише біг на місці.
Людина-камінь Дроздов насправді нічим не кращий за послідовно зневажених ним людей з паперу, оскільки вся його парафія – це лише нудне копіювання та наслідування. Коли він пафосно рече, що: "Моя країна стала полігоном абияк накиданих оман і облуд", то уся його книга і є таким полігоном оман та облуд.
У своїх старомодних просторікуваннях про долю України Дроздов хоче лише одного, хоче, що Україна нарешті його полюбила. Ця землерийка хоче закохати у себе Україну, оскільки має до неї цистерну любові, і саме тому ніяковіє перед публікою, наче Скарлет О'Хара перед Реттом Батлером. Дроздов наввипередки несе себе на власних руках, щоб поштиво явити всім навколо свою важливу персону. Якби можна було, то б Дроздов обмазав себе кремом та з'їв би разом з нігтями, вилизав би себе з ніг до голови, а потім, якби міг, з'їв, прицмокуючи, ніби якогось чудернацького смаколика.
У бикуваннях Дроздова до України ("Прапор моєї країни дивиться на мене, як на лайно. Він на всіх так дивиться, хто весело й оптимістично живе. Дивиться, як на лайно"), які навіть важко назвати провокаціями чи застарілим словом "епатаж", можна простежити Едіпів комплекс, хоча, певне, тут краще писати про комплекс Батьківщини, комплекс Електри ("а ми тим часом зазнавали пенетрації без вазеліну від своєї рідної країни, яка поки не принизить, доти не приголубить").
Дроздов просто хоче, щоб його любили більше, сильніше, пристрасніше, любили по-справжньому, він наче та селянка Фімка з Формули кохання, хоче великого, але чистого кохання. Нонконформіст Дроздов просто хоче, щоб його любила сильна рука, перст животворний, а він лише млосно умлівав та знемагав. І тому тут так смішно читати речення Дроздова про те, як він занадто далеко зайшов та занадто полюбив. Саме тому Дроздов так невпевнено юзає гопницьку термінологію "звалив", ніби він крутий мен, косить під шизу (під час розмови з інтригою власної книги), бо крейзанутість крутіша, ніж брутальність (від неї ніколи не знаєш чого очікувати).
Закономірно, що головним героєм другого роману повстає не Україна, а сам Остап Дроздов, саме Дроздов – негативний персонаж цього роману, який може працювати лише як пародія. Дроздов – пародійний персонаж свого роману, оскільки не схоже, що самопародійний. Його постійне культивування гіпертрофованої інакшості та кращості сягає саме пародійних масштабів, і так ще краще можна зрозуміти чому совіти заборонили "Місто" (1928) Підмогильного та його актуальну перевагу над "12 стільцями" (1928) Ільфа та Петрова.
Засліплений поетичним самопещенням Дроздов називає себе дослідником дна (хоча відразу слідом за Генрі Міллером вже пише, що дна не існує), месійно нарікає себе "холодним дослідником чужих станів, тонким психодіагностом", але усе, що тут згадується, то хіба що дослідники калу Саломон Самсонович і Африкан Свиридович з "Казка про рєпку, або Хулі не ясно?" Леся Подерв'янського. Він ще той homo sovieticus. Пише пише лозунгами, гаслами та тезами, але його утопічна розбудова нової людини приречена на катастрофу. Лише наприкінці роману він витягує із себе кліщами це рабське зізнання: "Ми є нащадками гірших, – казатиму я на презентаціях другого роману. – Ми є нащадками тих, хто пристосувався і хто вцілів. Нащадки гірших не можуть збудувати нічого кращого, ніж перероблене гірше. Треба це визнати", хоча б міг би таке написати на старті та довго не мучитися.
Дроздов довго та нудно переробляє допотопні теми на псевдопрогресивний копил, як совок він вже мешкає у світлому майбутньому, тобто у вічності, і тому у нього відсутнє відчуття часу та доцільності іронії. Стібати у 2017 році членкинь Союзу українок за те, що вони не беруть до рота – це вже трохи маразм, щось особисте, але точно не провокація ("Справжні членкині союзу українок до рота не беруть. Цілувалися напоказ хіба що проститутки і пробляді..."), як і вправлятися у мізогінії ("Десь там місто гульбанило напару з туристами, які сюди приїжджають дешево поїсти, попити і витрахати безвідмовних блондинок слов'янської зовнішності на лабутенах"), якої тут вже значно менше ніж у першому романі, але, все ж, трохи вистарчає ("У Роминого сина проблеми з відкритістю. Точніше, не в нього самого, а в тих, хто мислить вагінально").
Асоціювати у 2017 році Тараса Шевченка з мастурбацією, наче той малолітній задрот Бузина, також є ознакою інфантильного несмаку. І тому тут трохи незрозуміло, а що ж, власне, писати про книгу, де стільки запозичень та закосів під усе, що навколо модно рухається? Дроздов має проставитися пляшчиною всім: від Майкла і до Винничука, Андруховича, Ліни Костенко (він її приватний епігончик та палкий пагінчик), Людмили Таран, Станіслава Лема, Філіпа Рота, Генрі Міллера тощо. Інколи навіть виникає чергова профанація Ніцше ("Ми були найбільші й найвищі невдахи, лузери, імпотенти. Ми самі себе гнобили, самі себе зневажали, самі себе тролили").
Дроздов навіть залазить у собачі думки, розмовляє з кокеткою-інтригою власної книги, розмовляє з власним текстом, і тому, напевне, у наступному романі вже варто очікувати на адаптацію ним творчості Бруно Шульца, бо ж мають натякати ось такі його покручі на когось іще: "їхні хромосоми вже безвізові", "сором – це душевний енурез", "шкільну муть-каламуть правильних імпотенцій", "його поїдала гормональна хіросіма", "на дисплеї її натури", "перестала помирати від варикозу почуттів".
Епігонські запозичення завжди грішать помилками (незнанням деталей). Там, де Дроздов зустрічається з футболом ("Я завжди хотів грати на позиції плеймейкера у своєму житті") з нього можна починати сміятися на фразі "І пообіцяв собі: я таки буду плеймейкером, що жорстко грає у відборі", бо у нього не тільки допотопні уявлення про актуальні футбольні схеми, але й відсутні будь-які знання про функції плеймейкера на полі. Дроздов доводить до абсурду й жидівську тему ("Мені було шкода, що я не жид") у найкращих традиціях російськомовного контексту, його українські кози какають на жидівському цвинтарі, а молодесенька євреєчка не робить одну його персонажиню інвалідкою.
У релігійних питаннях він продовжує витати на рівні атеїстичної рагульні (рагульні не через нападки на Церкву, а через тотальний ігнор розуму) Богдана Логвиненка. Дроздов бавиться у Бога, формує свої десять заповідей та всі персонажі роману – це його образ й подоба. Але Дроздову вкотре варто наголошувати на тому, що Гедеон є персонажем Старого Заповіту, а не євангельської притчі. Наголошувати на те, що немає ніякого "старозавітного божества, яке вимагає жити по-старому" чи "прежорстокого талмуду Старого Завіту", бо Бог завжди Той Самий (Іс. 43, 13 та Євр. 1, 12), і тому історії про сина Авраама чи страждання Йова – це історії про доростання людей до розуміння Бога, чи навспак, про сходження Бога (Дроздов ж вживає мудре слово "кенозис") до тогочасного людського розуміння (контексту) з подальшим піднесення-преображенням до обоження.
Дроздову варто терпляче дочекатися до рецензії Варіантів на серіал Молодий Папа і нарешті почути слова Ленні Белардо про пошану та упередження, оскільки ті його коники, де він порівнює Володю Леніна з Богородицею чи називає себе Ісусом ("Я став Ісусом Христом. Мене можна було прикладати до будь-якої невиліковної рани. Янголятко. Чесніший за херувимів і незрівнянно славніший за серафимів, що без зотління Слово породив. Величайте мене!") не настільки навіть смішні, щоб їх у 2017 році називати провокаціями.
Цей світ нікому нічого не винен, а тим більше світ, який собі вигадав Дроздов. Ці плаксиві проштрихування паперової реальності навіть шкода порівнювати з Дон Кіхотом. У його романі стільки мови ненависті, що він має терміново записатися на курси до Володі Бєглова. І цікаво, звичайно, спостерігати за тими, хто так полум'яно проповідує множинність правд, але в реальному житті тримається лиш своєї, і тими, хто так важливо говорить про пост-правду, але в реалі відразу никається у комфортні упередження.
Нонконформісту Дроздову варто зістрибнути з адорації до Фейсбуку ("Їхні батьки не мають акаунтів у соцмережах – атож, їх не існує. Ті, кого не існує в сучасному світі, не мають права нікого повчати"). Також йому варто збитися з райдужних поглядів на світле майбутнє українських хіпстерів. Він, наче Рахиль плаче за цими вифлиємськими немовлятками (Єр. З1, 15), і руками Голдена Колфілда намагається ловити цих маляток на прірвою у житі. І, до речі, пророк Єремія тут виникає не тільки в цьому епізоді, але й апелює до комплексу Електри у пісні гурту Плач Єремії зі слова Андруховича "І до рідних дверей нам достукатись годі, і вітчизна немов єхидна... Можу босим піти за твоєю труною, рідна панно, стара Вітчизно".
Але поза цим усім, роман № 2 національний пророк Остап Дроздов написав спеціально (персонально) для Варіантів, яким він тут салютує без кінця. Тут на кожній сторінці розлита його любов до Варіантів. Замість того, щоб нарешті перестати страждати фігнею та написати щось адекватне, він починає переписку з Варіантами з підлеглих позицій, оскільки там де Винничукові вистачає декілька слів, Дроздов строчить цілу книжку. Кожна сторінка його роману кричить про те, що він уважно (з олівчиком) читає Варіанти і тому так по-дитячому лащиться до авторитетів, і так по-підлітковому намагається бунтувати супроти них. Дроздов перечитує усі варіантівські рецензії і тому у романі № 2 у нього є персонаж-чех.
Після цієї рецензії у романі № 3 вже має бути персонаж-македонець.
Дроздов щось дуже напосівся на варіантівську рецензію про його роман № 1 і тому зі всієї сили своєї любові намагається довести, що він не такий страшний як про нього малюють. Десь він навіть намагається бавитися у якісь пародійні ігри з Варіантами, але у Дроздова ще цюцюрка не виросла, щоб гратися з ними у такі ігри. Дещо він, звичайно, робить для більшого розголосу, бо ще вірить у допотопну поміч чорного піару, але графоманії це допоможе, як мертвому припарки.
Особливо Дроздову щось кортить мастурбаційна заувага Марвіна Гея, бо він починає називати полюції даром Господнім. Навіть починає згадувати свої пристосування для совання огірочка, наприклад, між шприхи старого ровера (і це цілковита антисанітарія), а також вдалу відстань теплих ребер радянської батареї (який тут особливий (парафразний) щем для радянського вушка – батареї просять вогню). Однак усе це, як і зустріч Дроздовим Незалежності Україні в туалеті, підозріло нагадує іншого галицького письменника – Філіпа Рота та його роман "Скарга Портного" (1969). У цих одкровеннях Дроздова немає нічого провокативного чи прогресивного, оскільки книга Рота вийшла задовго його (Дроздова) народження.
Тішить звичайно, що у персональному іконостасику Дроздова Варіанти знаходяться поміж Лемом та Ротом, тому що хтось сторонній може натрапити на такий абзац і перестрашитися за Остапа.
Але ні, це не ненависть, а справжнісінька любов. То любов (і це нормально, Остапе). Але це заборонена любов, любов неможлива, і тому любов сильніша, любов пручависта. Лохи лохами, щоб з них збивати лаве, але ж має бути хтось, хто зацінить красу гри. Тому що не може зіківець так любити Варіанти, оскільки варіантівець ніколи не стане шанувальником ЗІКу чи інших місцевих змі (типу попсового західнету та інших імяреків). Не можна так відкрито сповідатися у любові до Варіантів. Це якби Лео забив третій під час Ель Класіко на Бернабеу (ех, якби Навас стояв на 30 сантиметрів праворуч) і показав би публіці не свою футболку, а сімку Кріштіану. Та його б глори Барси закопали там на місці.
А от чого немає у Варіантів, так це повчання. Мораліст Дроздов вже нагадує тих вуйків зі Збруча, цих клонів Прохаська, його найгіршої, а не ліпшої іпостасі. Вони всі такі чемненькі, всі такі правильні, всі такі акуратненькі, що їм аж плюнути хочеться межи очі, бо поза очі, всі вони ще ті покручі-епігони. Повчальність до добра не доводить. Так Дроздов-мораліст й стає кросвордним персонажем у якійсь місцевій газетці, у яку згодом замотуватимуть оселедці.
Запитання: Львівський письменник-мораліст першої чверті 21 століття.
Відповідь: Остап Дроздов.
І тому краще дивитися на юродивого грішника Морріссі з квітами у дупі, ніж читати святенницькі проповіді Дроздова. Саме для них, а також для всіх інших, і лунають The Smiths зі своїм хітом "Heaven Knows I'm Miserable Now".