Культурне мовчання з нагоди 300-річчя від дня народження Григорія Савича Сковороди.
Документальний фільм від Суспільного телебачення про місцевих інтелектуалів та їхні думки про феномен Григорія Сковороди.
Нині будь-яку статтю про Григорія Сковороду в українських медіа варто розпочинати з цієї цитати Юрія Шевельова у праці "Пролеґомени до вивчення мови та стилю Г. Сковороди": "Сам Сковорода мало чим може допомогти в цій справі. Авдиторія, до якої він звертався, добре зналася на цих матеріях і могла відразу вловити цитати, як також і алюзії на цитати та асоціяції, що їх вони викликали. Він не передбачав в майбутньому поколінь цілковито секуляризованих неуків".
Цьогоріч шановному ювілярові з урочої нагоди підігнали масу контексту, де можна натрапити лише на крихти чогось цікавого. За ці крихти адекватності у безпросвітному морі нудьги варто передусім дякувати філософам Тарасу Лютому та Володимиру Єрмоленку (насамперед слух. Kult: Podcast тут і тут). Лютому, до речі, за участь у програмі каналу Ми – Україна "Григорій Сковорода – Таємниці та темні сторони життя українського Шекспіра" потрібно давати медаль за подвиг терплячого мучеництва.
Документалку Суспільного У пошуках Сковороди попри всю колективну синергію шанованих світочів (Лютого та Єрмоленка, зокрема) також більше тягне вбік брошурки "Сковорода для чайників". Збоку найкращою назвою для цієї стрічки варто би було припасувати У пошуках втраченого знання чи У пошуках втраченої Благодаті (якщо згадати про фонтан), але ні першого, ані другого тут ніхто навіть не шукає. Тому й розкришуються спікери цієї стрічки плином власних спогадів, солодкавими мадленками (але не такими солодкими, мов цукорочка, як Joji на цьогорічному альбомі "Smithereens"). Говорять про все, але не про найголовніше.
Це таке собі голлівудське Різдво без Ісуса (і нічо, наче всі щасливі). Це як розповідати історію репу без згадок про Тупака чи Біггі. Це наче фільмувати кіно про український футбол, але жодним словом не заїкнутися про Лобановського. Якби хтось справді робив щось подібне, то просто б покрутили пальцем та махнули рукою, але ось так зі Сковородою чомусь можна.
Секулярне мислення взагалі не відчитує біблійної мови та символіки її, а тому йому тут нічого шукати, оскільки воно тут нічого не загубило. У нього відсутнє будь-яке розуміння принципів діяльності духовного життя, і тому вони, немов сліпі кошенята, тицяють носом у щось літепле.
Пустоцвіт докудрами У пошуках Сковороди бінарно поділяється на два світи. Горній – де науковці, філософи, письменники та співаки ллють водичку про Cковороду. І земний, нижній – де дівчинка мандрує разом з хлопчиком в образі Єви та Адама пам'ятними місцями Григорія Савича у пошуках першого поцілунку.
Горній світ нагадує дітей малих, які на ринку сидять та вигукують іншим, і кажуть: "Ми вам грали, а ви не танцювали, ми співали вам жалібно та не плакали ви". Вони ліниво ковзають поверхнею. Компанією блукають хащами, які навіть важко назвати манівцями Тарковського у Сталкері (1979) з його богословськими хохмами на вушко.
Колишній екзистенціаліст Вакарчук на мить підміняє авторитетом слобожанчика Жадана, який у цей час втілюється у роль самого Сковороди в аудіосеріалі з Адою Роговцевою. Макаров, який нещодавно згадував біля Сковороди хіпстерів, які всі вимерли ще років 7 тому, вже називає його тренером з особистісного розвитку. А от директорка Мистецького арсеналу Олеся Островська-Люта після халтурних альбомів Beyond Any Curtain. Ukraine – Scotland (2021), Жадан/Гуржи "Фокстроти" (2021) та Ukrainian Songs Of Love And Hate (2022) взагалі мала йти останнім спікером.
У нижньому світі філософ Богдан і філологиня Марічка філерами блукають біля Дерева життя у блаженному невіданні. Змій, власне, тут відверто відпочиває обабіч, оскільки немає кого особливо спокушати поміж цих оглашенних на порозі. Вони мацають наосліп руками небачене. Нагадують приматів біля кубриківського моноліту. Добре, що вже не називають Сковороду хіпстером, веганом чи, прости Господи, езотериком (як деякі), хоча навіщось використовують щодо нього слово "дауншифтер".
На тлі такої наївної бездіяльності вельми схоже на те, що запекла сковородинка Марічка стає знаряддям спокуси запеклого сковородинця Богдана в руках режисера Сметани, який захотів екранізувати якийсь еротичний шматочок з Пісні Пісень.
Уся залицяльна ініціатива тут у руках Марічки. Вона вже так лине до того хлопа, так вже до нього горнеться, так вже барвінком в'ється за ним, але той Богдан вже так непохитно пильнує дорогоцінне берло своїх чресел, що не дає їй навіть найменшого шансу відшукати маленький ключик до більшого ключика неземної насолоди. Який же черствий штурпак цей запеклий сковородинець Богдан. Куди йому потикатися до символічного світу Сковороди, якщо він навіть впритул не помічає цих п'янких дівочих натяків?
Ех, Богдане, Богдане. Навіть біля конотаційної гойдалки туди-сюди ніц не буде. Не варто розраховувати на якесь гріхопадіння й біля Дерева життя. Закономірно, що гордій Марічці зрештою набридає ця літеплість Богдана, і вона зневажено починає стібати його загальмованість. Коли вони разом у формі Добробату несуть довгу трубу (яка здалека нагадує сопілку Гуллівера), то так ненароком заявляє йому, що "для різноманітності інколи можна й руками попрацювати".
Ахах, яка Александрійська богословська школа, якщо цей сковородинець Богдан навіть не зауважує, що з нього просто гонять. До речі, якщо весь цей документальний пустоцвіт таки заточити під біблійний світ, то тут можна згадати хіба що досвід Онана, оскільки вся його проблема не у тому, що він дрочив (як-не-як це також досвід самопізнання), а у тому, що він не давав жодного плоду.
У пошуках Сковороди періодично піднесено наголошують на тому, що Григорій Савич постійно вислизав зі стереотипів, але вся ця стрічка є суцільним нанизування одних базарних кліше. Дивно, що у моменті про скрипку родини Козловичів у його руках сюди не запросили екстрасенсів, які якось в етері СТБ розповідали про саму Роксолану за посередництва її далекої родички.
Не дивно, що за таких обставин, де Марічці з Богданом невпинно щось ввижається за спиною, це кіно у низовому форматі перетворюється на секулярну маячню неуків. Особливою перлинкою цієї маячні є слова Богдана про вплив філософії розенкрейцерів та містичних ідей пієтизму на мислення Сковороди. Бо нікому навіть йому підказати, що потяг до усамітнення та мандрівок у Сковороди, можливо, варто шукати у словах Ісуса в євангеліста Матвія: "Тож, коли побачите ту "гидоту спустошення", що про неї звіщав був пророк Даниїл, на святому місці, – хто читає, нехай розуміє, – тоді ті, хто в Юдеї, нехай в гори втікають" (Мт. 24, 15-17). От Сковорода й втік.
Вони так впевнено речуть, що таємницю Сковороди досі ніхто не розгадав, що світ ловив його і не спіймав. І Марічка ще так наївно: "Може нам це вдасться?" Але стоп. Чому тоді Лесі Українці у "Лісовій пісні" це вже вдалося? А Івану Кавалерідзе у байопіку Григорій Сковорода (1958) та Віктору Івченкові у фільмі Лісова пісня (1961). Ще Юрію Іллєнку у стрічці Лісова пісня. Мавка (1981). І навіть Паоло Пазоліні у пролетарській євангелії Теорема (1968). А Даррен Аронофскі з фільмами Noah (2014) та Mother! (2017) як? А ідеальне наразі втілення барокового світу Сковороди у серіалах Паоло Соррентіно The Young Pope (2016) та The New Pope (2020), де профанна сліпота секулярної критики всуціль суголосна своїм українським аналогам?
Наприклад, львівському кінокритику Тарасенку, який у тій же програмі каналу Ми – Україна заявив, що не бачить нині можливості зняти автентичний світ про Сковороду, а тому навіщось почав говорити про Бертолуччі та Лінча. Може просто Марічка з Богданом навіть не знають, куди їм варто дивитися? Може їм тоді хоч Ватиканська блудниця чи макгафін поета Сливинського щось підкажуть?
На словах Марічки та Богдана про пошуки власного Сковороди режисерові забракло всіх грошей світу для того, що поставити тлом трек Depeche Mode "Personal Jesus", а тому для всіх учасників цієї стрічки лунає маленький шедевр "Не зловите мене!" з фільму Юрія Іллєнка Смужка нескошених диких квітів (1979). Слова Дмитра Павличка, музика Едуарда Артем'єва, виконавець – наразі невідомий.