Пісні фронту 2022 (# 20)

Декілька треків від представників української попсцени, що намагаються стати суголосними навколишній війні з росією.

Українська попмузика змінюється повільно. Інколи навіть декілька вдалих альбомів за рік може бути великим щастям. Ще повільніше змінюється реакція місцевих музикантів на якісь великі виклики. І саме тут немає жодних особливих сподівань, оскільки майже увесь перебіг цього процесу можна передбачити наперед.

Хто страждав кон'юнктурою та халтурою до війни, той продовжує її робити й зараз без жодних сподівань на метаморфозу. Історія вкотре повторюється тьмою аматорського трешу, який за місяць вже ніхто навіть не згадає, як це вже було після Євромайдану та Криму з Донбасом.

Зміни на цій ділянці культурного фронту наразі достатньо мікроскопічні.

З відомих причин на цю територію почала заходити аморфна попса (NK, Меловін, Макс Барських, Олександр Пономарьов, Павло Табаков, Монатик, Бужинська, Білозір, Могилевська, Федишин Sowa, Positiff, Tayanna, Dantes, Slavia, Артем Пивоваров, Лобода, Дорофєєва, Ірина Білик), яка ще так тримається зубами за щось старе, що може дати лише щось банальне у своїй пластмасовій плаксивості.

Саме тому поміж такої кількості мотлоху з аудіопродукції особливого дорогоцінними є перлинки на кшталт треків львівського репера Badbok, Вови зі Львова, харків'янина Бориса Севастьянова, рівненських панків Брем Стокер, Антона Слєпакова з мініальбомом "warнякання", вінницьких фолк-рокерів Очеретяний кіт, Королівських зайців, Tik Tu, Ульмо Три, Циферблат та Енджі Крейда.

Вже другий трек типової кон'юнктури від Вакарчука без звичного патерналізму наказового способу. Навіть під час війни він не може зійти з протоптаної лижні своїх пафосних та безликих універсалій з римуванням "бетон-зон", яке міг би спокусливо продовжити хоча б на мить патріотичним "путін – гандон". Але Вакарчук вище цього, а тому дає лише кліше зі дзвонами, співчутливим хором, щемливою сурмою під іконками, театральщиною руками та таргетованими згадками про маму. З таким переліком його навіть близько не можна поставити біля останнього альбому Міська Барбари. І це вже давно не новина.

Бездарний постпанк у львівських локаціях та надією на те, що цю кумедну лірику їм втулив місцевий графоман Панчишин.

Танцювальний гімн нової партії Притули зі старосвітськими приколами в дусі продюсера Бардаша.

Стандартний галицький бульба-поп а-ля Ірина Федишин від дружини місцевого начебто співака Андрія Заліска. Тиха ржака.

Рейвовий тупнячок з беззубим відьмацьким шабашем. На перевиховання до колабного проєкту Сум.

Бездарні звуки львівського дна з тупими понтами та калічними алюзіями на реп і Положинського.

Елемент збоченства в устах цієї виконавиці ніколи не дотягує до потрібного рівня, а тому завжди лишається лише шансон з фальшивою театральщиною губами. Посестра Вакарчука у бідосі.

Львівська співачка на території гурту Kazka з інкубаторним мислення місцевої попси після 24 лютого.

Дещо кумедний, але загалом непоганий дрім-поп на вірш Олександра Олеся, який під фініш може стати прикладом для колективу Тонка чи усім оспівувачам Лесі Українки у місцевій попмузиці.

Мегаломанський маразм львівського репера Гоні з наївним слоганом "я синонім слова реп". З таким речитативом йому вже тре замахнутися на екранізацію школотного фольклору "Якби ви знали, паничі, що люди роблять уночі".