Зміст статті

19 червня 20182688

Четверті червневі Черкашинські читання

20 річниця Четвертих червневих Черкашинських читань.

Це текст з нагоди знаменного ювілею в інтелектуальному житті Львові, того життєдайного моменту, який яскравою зіркою засяяв на галицькому обрії в 1998 році, і відтоді осяває шлях усім небайдужим, спраглим та відкритим.

Четверті червневі Черкашинські читання

Про Четверті червневі Черкашинські читання, ці інтелектуальні бризки шампанського свого часу, згадують: львівський історик, соціолог, політолог та журналіст Ігор Танчин, а також український історик і політолог Кость Бондаренко. У спогадах безпосередніх учасників тієї значущої події переважно зберігається стилістика та орфографія, як цінний артефакт тих історичних часів.


Ігор Танчин

Відразу поясню, що попередніх трьох ЧЧЧЧ просто не було. Вирішили почати з четвертих суто з естетичних міркувань: алітерація, ляля в льолі білій і все таке. Тобто Четверті Читання були першими і наразі останніми. У 2008 році могли відбутися другі Червневі Черкашинські Читання. Їхній протагоніст, Андрій Черкашин, хотів приурочити цю подію до 10 річниці першої акції, однак помилився з диспозицією: замість того, щоб переконати Іру Марушкіну, він почав агітувати мене аби я очолив оргкомітет. Чому він так вчинив – невідомо, адже хто-хто, а Черкашин мав би пам'ятати як усе починалося. У 1998 році ми з Іриною Марушкіною видавали "Українські варіанти" – солідний науковий журнал, який визнав ВАК. За дизайн УВ відповідав Андрій Черкашин – дуже високий, дуже короткозорий і дуже непоганий художник. Без допінгу світ здавався йому радше ворожим.

Якось саме у такому стані він заявився в редакцію і видав наступну шнягу:

–  Любі друзі (варто зазначити, що Черкашин широко застосовував це звертання ще задовго до Ющенка і думаю, що саме ця обставина була однією з причин чому навіть у 2004 році я на підсвідомому рівні не міг сприйняти Віктора Андрійовича). Любі друзі, сказав Черкашин, – я тут написав філософсько-культурологічну статтю і хотів би опублікувати її в УВ. Ми з Ірою переглянулися. Це була неприємна звістка. Специфіка ситуації полягала в тому, що УВ робилися переважно за рахунок нашого з Іриною ентузіазму та завдяки безкорисливій допомозі друзів. Черкашин був одним із найцінніших членів команди і тому відмовити йому було неможливо. Але, з іншого боку, УВ були таки дійсно серйозним науковим виданням, а Черкашин і наука – це не просто в різних місцях, це у різних вимірах. Тобто публікувати опус нашого друга Черкашина було смерті подібно. Доки я перебирав варіанти якомога делікатнішої відмови, Іра перевела розмову в конкретну площину:

–  Давай, Андрюша, показуй статтю.

– Я назвав її "Культура як помилка". Ідею я почерпнув у Станіслава Лема.

– Давай показуй свою "Помилку".

– Бачите, любі друзі, справа в тому, що статтю я написав російською. Але не турбуйтеся, я дав її на переклад одному приятелю який досконало володіє українською. Так що ви не хвилюйтесь.

– Ім'я приятеля! – не дала договорити Ірина.

– Олег Невелюк…

Ми не повірили своєму щастю. Справа в тому, що Олег Невелюк був нашим з Іриною однокурсником, близьким другом і соратником з політологічного центру "Ґенеза". Ми знали його ділові якості. Ситуація зі статтею Черкащина, здається, розвиднювалася.

Але для остаточної ясності. Ірина задала контрольне питання:

– Ти свій опус набрав на комп'ютері?

– Ні, написав від руки.

Ми полегшено зітхнули.

– О кей, Андрюша, принесеш переклад і ми його опублікуємо.

Через деякий час я зустрів Олега Невелюка.

–Слухай, Нєвель, ти якусь статтю Черкашина маєш для нашого журналу перекласти?

Олег здивовано вирячив очі:

– А Черкашин вміє писати?

– Він так каже.

І я переповів Невелюку те, що почув від Черкашина пару днів тому. Під час моєї розповіді Нєвель морщив лоба, чухав потилицю, коротше кажучи, демонстрував інтенсивний мислительний процес. Було видно, що він таки справді щось згадує і що спогади його явно не тішать.

– Розумієш, старий, після довгої паузи зрештою озвався Невелюк, – вся неприємність ситуації полягає в тому, що на початку нашої розмови я був переконаний, що жодної статті ні у кого не брав, але після того як ти мені все це розказуєш, я таки справді щось подібне починаю пригадувати. Але ти ж знаєш яка химерна істота цей Черкашин: коли ми зустрічаємося, то спершу випиваємо пляшку горілки, потім – пиво, а вже потому починаємо говорити про справи. Натурально, що всі наші проекти, м'яко кажучи, не розвиваються.

– Отже, тексту нема? – уточнив я.

– Який текст, старий! Це ж Черкашин! Скажи йому хай малює.

Я навіть не думав, що уся ця історія так засмутить Черкащина. У нього, здається, сталися якісь зміни у психіці. Втрачена стаття розрослася в Андрієвій уяві до якогось мегапроекту: на його переконання це вже було не декілька аркушів на яких кострубатим почерком написані декілька речень сумнівної вартості, а якась суміш Британської енциклопедії та Александрійської бібліотеки. Як тільки у його присутності заходила розмова про певну проблему, Черкашин обов'язково давав зрозуміти, що відповіді на всі животрепетні питання, які поставали, постають і поставатимуть перед людством, містилися у його статті, нині втраченій через недбалість людей, яких він помилково вважав друзями. Чим далі тим більше виглядало на те, що Черкашин уже не сумнівався, що втрата його опусу є не прикрою випадковістю, а результатом змови таємного товариства обскурантів. Людину треба було рятувати. Але головне – треба було рятуватися від буденності.

Андрій Черкашин (фото: Фб Світлани Анохіної)

Був червень 1998. На той час ми якраз переживали черговий "мертвий сезон". Парламентські вибори щойно закінчилися, а президентські ще не стартували. Грошей, як завжди, не було. "Українські варіанти" доходили до логічного завершення. Життєві перспективи були  відкритими і туманними. Коротше кажучи, усе спонукало до креативності.

– Іро, а чому б нам не "реконструювати" статтю Черкашина? Дивися, майже в кожного знайдеться достатньо неактуальних, непопулярних або навіть відверто безглуздих ідей, які не зовсім пасує оприлюднювати всерйоз від власного імені. А якщо б ми запропонували людям опублікувати ці ідеї у вигляді полеміки з неіснуючим автором.

– Тобто?

– Дуже просто. Позаяк статті Черкашина не існує, то теоретично у ній могло  бути написано що завгодно. Тому можемо організувати читання, присвячені статті Андрія Черкашина "Культура як помилка". Правила наступні: кожен учасник  читань може приписати Черкащину яку завгодно думку, а потім розвивати її, полемізувати з нею,  "відштовхуватися"  від  "його ідей" тощо. А згодом за результатами цих читань, якщо буде трохи часу і натхнення, можемо навіть відібрати цитати та ідеї, які приписали Черкашину різні автори, і спробувати "реконструювати" його неіснуючу статтю.

Ірині сподобалася ідея проведення Черкашинських Читань. Сподобалася ідея ще й можливістю зібрати давніх друзів і просто цікавих людей. Саме Ірина Марушкіна й закрутила усю справу. Кость Бондаренко, який тоді очолював аналітичну службу Львівської НДП, надав приміщення у штабі партії, в проїзді Крива Липа. Крім Кості, аналітична потуга НДП була представлена також Тарасом Батенком. Звісно, не обійшлося без уже згаданого вище Олега Невелюка, колишнього керівника аналітичної служби "Нової хвилі" і НДП. Крім них, у Читаннях  взяли участь наші друзі Наталя Гайворонюк та Олександр Кузнєцов. Із самого Києва у красивій вишитій сорочці прибув Вадим Васютинський.

Сталося так, що я приїхав на Черкашинські Читання, як то кажуть, з корабля на бал: просто з чернівецького поїзда, який як на те, прибув із кількагодинним запізненням. Напередодні я був у Чернівцях на конференції і до сьогодні шкодую, що не зумів вмовити, якщо не приїхати зі мною для особистої участі у Черкашинських Читаннях, то бодай надіслати статті наших чернівецьких друзів – Анатолія Круглашова та Володимира Фісанова.

Черкашинські Читання вийшли далеко за рамки суто академічного заходу. Крім промовців, які виголосили чудові, хоча й вельми контроверсійні доповіді, прийшло чимало наших приятелів, які взяли участь у цьому перформенсі просто як глядачі. Було навіть телебачення з 12 каналу. До речі, цього вечора  професор Васютинський вимушено переглядав ЛТБ і зробив висновок, що такого дрімучого телебачення не існує вже навіть у Вінниці. Мені досі цікаво що це за такий еталон?

Черкашин прикрасив зал своїми творами і наповнив представниками богеми. На честь такої події він одягнув білу сорочку, вузьку чорну краватку, помив голову і явно відчував себе іменинником. Кожен раз, коли телеоператор надто довго тримав когось в об'єктиві камери Черкашин незадоволено сопів – він був не проти того, щоб інші грілися в промінні його слави, але ж треба і міру знати! Відповідно до сценарію, усі промовці вихваляли Черкашина, захоплювалися науковою цінністю його культурологічно-філософського доробку, а він сприймав усе як належне.

Було цікаво спостерігати як приятелі Черкашина зі світу богеми просто офігівали від когнітивного дисонансу. Звичайно, вони не могли не підозрювати, що довколишня дійсність вельми цікава та різноманітна, але ж не до такої міри вона цікава, що їхній приятель, якого вони знають, як облупленого, виявляється світилом, якого через слово цитують у своїх наукових виступах доценти з кандидатами! Черкашин як доктор Джекіл і містер Хайд! Тут було від чого поїхати мізками!

Вже у 1999, за рахунок передвиборчого штабу Кучми, ми опублікували Збірник матеріалів ЧЧЧЧ. У мене зберігся один примірник. Недавно переглядав його і був приємно здивований високою якістю матеріалів. Зрештою, нічого дивного в цьому немає, адже навіть формальний підбір авторів зробив би честь найсерйознішим науковим виданням – є професори і навіть один член-кор. НАНУ. Але найголовніше, що мені подобається у цьому Збірнику – там є імена.


Кость Бондаренко

Мені випала честь бути одним із тих, хто бачив і навіть тримав у руках оригінал статті Черкашина! Сталося це 1 січня 1998 року. Десь о годині третій дня ми з покійним Олегом Невелюком прокинулися від святкування Нового року, зідзвонилися і домовилися про зустріч. В той день у Львові було не так багато кнайп, які функціонували. Ми знайшли якусь забігайлівку на розі Івана Франка і Костя Левицького (за виразом Танчина, львівські вчені довели, що справжнім ім'ям Володимира Маяковського було Кость Левицький, тому й вулицю Маяковського перейменували на Костя Левицького – деякі кияни у це навіть вірили). Випили.

Збиралися йти додому, аж раптом на вулиці побачили високу двометрову постать Андрія Черкашина. Черкашин повідомив дві речі: а) у нього є стаття "Культура як помилка" – інтелектуальний підсумок усього його життя (йому на той час було близько 35 років); б) у нього є пляшка горілки. Друга новина нас втішила більше, аніж перша.

– Але є одне "але" – сказав Черкашин. – Статтю треба набрати на компі і перекласти українською. Бо Танчин з Марушкіною у такому вигляді не візьмуть.

– Які питання, старий! – сказав Невелюк. – Давай сюди свою пляшку. І статтю також.

Десь за тиждень Черкашин, зустрівши Невелюка, запитався про долю своєї статті. "Якої статті?" – щиро здивувався Невелюк, і був правий. Залишалося повірити у те ж виправдання, яке придумав майже 180 років тому Джон Сміт. На запитання: "А де ж золота Книга Мормона?" він відповів, що, мовляв, з'явився ангел і забрав оригінал, залишивши копії. Добрий ангел цього разу копій не залишив і забрав "Культуру як помилку" у якусь небесну бібліотеку. Все решта чудово описав Ігор Танчин. Ще одне свідчення того, що рукописи не горять. Навіть якщо їх не перенабирають на компі і не перекладають українською.

Автор: