Пісні фронту 2022 (# 12)

Декілька треків від представників української попсцени, що намагаються стати суголосними навколишній війні з росією.

Українська попмузика змінюється повільно. Інколи навіть декілька вдалих альбомів за рік може бути великим щастям. Ще повільніше змінюється реакція місцевих музикантів на якісь великі виклики. І саме тут немає жодних особливих сподівань, оскільки майже увесь перебіг цього процесу можна передбачити наперед.

Хто страждав кон'юнктурою та халтурою до війни, той продовжує її робити й зараз без жодних сподівань на метаморфозу. Історія вкотре повторюється тьмою аматорського трешу, який за місяць вже ніхто навіть не згадає, як це вже було після Євромайдану та Криму з Донбасом.

Зміни на цій ділянці культурного фронту наразі достатньо мікроскопічні.

У 2015 році Положинський з Вакарчуком ще могли навіщось давати Володимира Висоцького, який і в танку горів, і в літаку падав, і полундру кричав, але нині на цьому явищі вже можна поставити хрестик.

З відомих причин на цю територію почала заходити аморфна попса (NK, Меловін, Макс Барських, Олександр Пономарьов, Павло Табаков, Монатик, Бужинська, Білозір, Могилевська, Федишин Sowa, Positiff, Tayanna, Dantes, Slavia, Артем Пивоваров, Лобода, Дорофєєва, Ірина Білик), яка ще так тримається зубами за щось старе, що може дати лише щось банальне у своїй пластмасовій плаксивості.

Саме тому поміж такої кількості мотлоху з аудіопродукції особливого дорогоцінними є перлинки на кшталт треків львівського репера Badbok, Вови зі Львова, харків'янина Бориса Севастьянова, рівненських панків Брем Стокер, Антона Слєпакова з мініальбомом "warнякання", вінницьких фолк-рокерів Очеретяний кіт, Королівських зайців, Tik Tu, Ульмо Три, Циферблат та Енджі Крейда.

Храмовий треш у фортепіанному монохромі, де співачка Лобода прикидається богинею болю та плачу з губами підводної царівни. До рівня хітів богоподібної Шер їй так кумедно заважає підійматися коливо з примітивної лірики та театральщини солоденьких інтонацій.

Після безликого косплею під Тіну Кароль співачка Kola від продюсера Ванька Клименка паразитує доісторичною вакарчукескою на хвилях Один в каное. Кон'юнктурна кумедія для одноклітинних з курячою пам'яттю.

Патетичний поп-рок з питомо львівшськими інтонаціями місцевих каверників та графоманів під Кріса Мартіна, який вже зачекався галицької колаби з Іриною Федишин та Іваном Navi.

Мемічний маразм від примітивних тік-токерів з дитсадковою претензією на якийсь гумор та спадщину Еда Ширана.

Після профанного зальоту до Богдана-Ігоря Антонича співак Пивоваров у колабі зі співачкою Дорофєєвою перевзуває свою екзистенційну порожнечу словами батька Тараса, але нічого окрім ржаки сей сексапільний щем навіть не годен вродити. Продюсерський монохром страждання у парі з Лободою видає не лише тупеньке мислення копіпасти, але й натякає йому на те, що його головна парафія – це пінисті гімни для українських пивоварень.

Косплейний трепчик від Nia Barbia стає маленьким крочком убік від діяльності псевдореперки alyona alyona, але до іронічності реперки Fuckasutra ще йти та йти.

Продюсерське топтання на монохромній території Лободи та Дорофєєвої, яку описує недалекими словами якийсь анонімний гострайтер з району, який щось трохи одним вухом чув про госпел.

Львівський андер з типовою графоманією у словах та колективною інтонацією семикласника з місцевого реперського гетто. Новий улюбленець Ірини Фаріон та претендент на обласну премію імені Степана Бандери.

Пресреліз про співака Ostrovskiy люто бреше про унікальну та експериментальну музику, але насправді це лише ще один попсовий побратим Івана Navi для концертів у Ходорові та Мостиськах.

Прохідний трек від україномовної Ірини Білик, який ще більше псує візуалізація в дусі мастурбаційної прози Гаськи Шиян.