Ілюзія контролю

Якщо вірити сайту DzygaMDB, то майже нікому невідомий режисер Владек Занковскі зняв найкраще українське кіно за останні роки.

Режисер Владек Занковскі подвизається на ниві переважно копродукційних фільмів. Але якщо вірити сайту DzygaMDB, який зазначає, що це саме українське кіно без жодних побічних учасників, то Ілюзію контролю відразу та легко можна назвати найкращим фільмом нового українського кінематографа.

У стрічки українські актори (майже невідомі) та українські локації (Карпати та Київ). У неї наше голлівудське озвучування (що не є дивиною для деяких місцевих фільмів). Але увесь інтернет, мобільні повідомлення та бейджики лікарів у стрічці чомусь російською (також не новина в українському кіно).

Якщо закінчувати з ідентифікаційними подробицями довкола стрічки та переходити до самого фільму, то варто таки відразу наголосити на тому, що трилер Владека Занковскі найкраще вважати кіноманською комедією, щоб потім не озиратися на розмови про вторинність. А якщо взагалі йти до джерел, то ідея Ілюзії контролю є давньою мрією ще з 60-х років минулого століття культового режисера Альфреда Гічкока про персональний кінотеатр у голові глядача.

Про Фройда та Лакана тут можна згадати у контексті їхніх теорій про сни, а звідти вже остаточно перейти до фільму Existenz (1999) Девіда Кроненберга, щоб вже звідси згадати про серіал Black Mirror (2 епізод 3 сезону). А якщо тут згадувати про Сталкер (1979) Андрія Тарковського, то відразу треба пригадати й Annihilation (2018) Алекса Ґарленда. І якщо ще трохи повештатися на цій місцині, то обов'язково варто зазначити про серіал Lost, а також фільми The Cell (2000) Тарсема Сінгха, The Cabin in the Woods (2012) Джосса Відона й Дрю Годдарда та Upgrade (2018) Лі Воннелла.

Постмодернізм Владека Занковскі впевненою рукою дає комедійний мікс начебто фінчерівської стрічки The Game (1997) та фільму The Truman Show (1998) Пітера Віра, де у лісі навіть можна узріти навіть самого Квентіна Тарантіно. У його стрічки вайб іспанського фільму Contratiempo (2016) Оріола Пауло. У місцевій кінематографії його режисерська чіткість навіть дещо вражає, а з дроном він може спокійно проводити майстер-класи для українських режисерів.

Дзідзьо вдуситься від його квестів, а снодійній пародії режисера Дмитра Томашпольського Сторонній (2021) тут навіть немає чого робити. Актори, звичайно, тут ще деколи переграються, але усе це разом з кліше та шпигунськими багатоходівочками лише працює на концепцію.

Історія про юного генія схем та махінацій, який згодом виросте у фінансового аналітика, постійно петляє своїми відгалуженнями та флешбеками, але форма ненадійного оповідача в Ілюзії контролю впізнається відразу. За прикладом комедії Девіда Фінчера Gone Girl (2014) режисер постійно щедрим сміхом розкидає різноманітні підказки для своїх глядачів. І це якщо не буквальний рояль у кущах, то стилізація спогадів під кіноплівку.

З початкової історії про махінації на кшталт The Big Short (2015) чи Molly's Game (2017), а також пародії на Роберта Дауні-молодшого, Ілюзія контролю відразу заходить у густе цитатне піке, де натяки на Командо чи Термінатора аж занадто грубі для такої мереживної гри, де можна за бажання зауважити й польський кінохіт Знахар (1982), і The Fugitive (1998), і Ocean's Eleven (2001). А тому під час обіднього гепі-енду (з елементами підліткової комедії) варто обов'язково мати на увазі Скромну чарівність буржуазії (1972) Луїса Бунюеля.