Цензорка

Дебютний фільм словацького режисера Петера Керекеша нарешті виходить в український прокат, щоб відразу стати щоденним натхненням для Катерини Горностай та Антоніо Лукіча.

Головні герої фільмової копродукції України, Словаччини та Чехії ще 2021 року вже давно мусили б тримати у руках свою Золоту дзиґу. Саму ж Цензорку спокійно можна було разом відправляти за океан на Оскара.

Проте всіляким копродукціям щось не особливо щастить в Україні. Наприклад, словацько-український фільм Межа (2017) вже давно всі забули, але за ці сім років лише декілька місцевих стрічок змогли сягнути подібного рівня. Цензорку, можливо, чекатиме значно краща доля.

На богородичному іконописі блакитним колишнього документаліста Петера Керекеша варто відразу пригадати Чехословацьку нову хвилю з деякими її моментами cinéma vérité. Неперервна кінотрадиція – це дорогоцінний скарб, якого так нині бракує новому українському кіно. Його стрічка має стати щоденним натхненням для режисерки Катерини Горностай та режисера Антоніо Лукіча як зразок чогось ідеального.

Традиція – це святе. Саме з неї у делікатній Цензорці, яка розпочинається з детальної сцени пологів впритул, стільки м'якої іронії та тяжіння до абсурду й епізодів чорного гумору. В історії про цензорку Олену (Ірина Кір'язева) одеської колонії та вагітну зечку Олесю (Марина Клімова), яка сидить за вбивство, всі розмовляють російською (переклад іде зверху), але розклад, засідання суду та певні фрагменти Першого дзвоника звучать українською. Це додатковий елемент абсурду в сірій колонії посеред зеленого міста на березі моря.

Всі ці не надто приємні для людської істоти обставини обмеження волі у Керекеша наскрізь просякнуті богородичним милосердям та ніжною іронією. Її, до речі, тут чомусь не надто поспішають помічати, хоче десь таким і є спроба об'єктивного, документального погляду на марноту людського життя під сонцем. Особливо комічними у Керекеша є виходи з листами ув'язненим, де всі вони – це найчистіша та найпрекрасніша поезія на кшталт рядків "так тебе кохаю, що мій член плаче за тобою". Історії зечок про секс у колонії – це свята непорочність щодня.

Промені авторської любові в тій іронії сягають не лише ув'язнених за вбивство зечок, але цензорки Олени, яка й досі неодружена попри стількох подруг з дітьми навколо, і тому раз по раз змушена вислуховувати побивання рідної матері. Вона також по-своєму ув'язнена у цих соціальних стереотипах.

Провівши стільки років з подібним контингентом під супровід солодкоголосих листів з волі не сильно й захочеш з головою впрягатися у те, що повсякдень називають сімейним життям з усіма його потенційними небезпеками. Під час періодичних інтерв'ю з ними вона вже, схоже, здогадується про те, що історія про те, як Гаррі зустрів Саллі їй зовсім не світить.

Вони, зечки, і є її сім'єю. У неї стільки ласкавої материнської усмішки до них, що їхні діти – це її діти. Тому вона так швидко знудженою й втікає зі зустрічі випускників з їхніми абсурдними танцями, де вихід В'ячеслава Довженка вмить стає його найкращим перформансом у цьогорічному прокаті.

Фірмову витриманість інтонації у Керекеша довершує тюремний хіт словацької співачки Дороти Нвотової "Ja pišu tobi" на вірші львівського поета Грицька Семенчука. Ідеальний фінал.