Шттл

Цілковита руйнація старого світу у галицькому штетлі у переддень німецько-радянської війни від французького режисера Аді Волтера та українських операторів й акторів.

Монохромне кіно Аді Волтера з любов'ю до фільмування одним планом зі схованими монтажними переходами певний час гойдається між якістю та аматорською реконструкцією. Лиш після синагоги у шабат воно трансформується у стоїчне пророцтво про подальшу трагедію.

Горорним фанатам чесько-словацько-українського фільму Вацлава Маргула Nabarvené ptáče (2019), цієї чорно-білої екранізації скандальної книги не менш скандального Єжи Косинського, тут нема чого шукати. Заплакані шанувальники листівкового кітчу Щедрик (2023) та голокостного трешу Чому я живий (2021) могли б зрозуміти на прикладі фільму Шттл, що таке якісне кіно, але до них це ніколи не дійде.

Операторський аспект стрічки Шттл, звісно, що після фільму Rope (1948) Альфреда Хічкока, розумно єднає традиції закордонного та українського радянського кіно. Тут відразу можна згадати стрічку 1917 (2019) Сема Мендеса, який хотів надолужити структуру фільму Csillagosok, katonák (1967) Міклоша Янчо, але так і не зміг. Тунельну зацикленість камери на головному герої у Saul fia (2015) Ласло Немеша, а також посмертні блукання душі в Enter The Void (2009) Гаспара Ное.

Без Теренса Маліка (хоча б A Hidden Life 2019 року) тут також не обійшлося. З певного ракурсу обмежений простір штетла можна навіть вважати розширеною на декілька метрів навкруги версією фільму Dogville (2002) Ларса фон Трієра, адже маленький світок штетла є краплинкою великого світу.

Однопланова ідея постійного кружляння камери у Волтера чудово ілюструє блукання єврейської душі у рідному штетлі з позачасового ракурсу вічності. Тут він досить близько підходить до забороненої радянської стрічки Комісар (1967) Олександра Аскольдова, де наприкінці фільму вся історія бердичівських євреїв 20 століття поміщається в одному кадрі. Ще б трохи роздумів про апатію євреїв і він би дійшов до класики цієї пасивної проблематики у фільмі The Man in the Glass Booth (1975) Артура Гіллера. Фінальний фінал з оком на фотографії видає у ньому шанувальника творчості раннього Романа Полянського.

Волтеру вдається закільцювати голокостну кінотрадицію у своєму фільмі. Стиснути до розмірів маленького штетла. Мотив єврейського заціпеніння перед трагедією на території Галичини мусить переслідувати у нього стрічку Єжи Кавалеровича Austeria (1983) про пригоди жидачівського цадика на території однієї корчми на початку Першої світової.

Своєю сновидною природою Шттл перегукується зі стрічкою На Київському напрямку (1968) Володимира Денисенка про оборону Києва (звідки й приїхав додому головний герой Волтера). Український оператор фільму також мав би бачити класичний фрагмент блукання камери між людьми на прощальній панахиді родини Івана Дідуха перед виїздом за кордон у фільмі Камінний хрест (1968) Леоніда Осики.

Цікаво, що головний герой фільму Шттл єврей Менделе, який працює в кіноіндустрії, називає своїм ребе режисера Донського. Відомого радянського режисера Марка Донського, автора кукринікси Райдуга (1943), а також донбаського фільму Нескорені (1945), де, схоже на все, є перша в історії світового кінематографа ідентифікація подій у Бабиному Яру.

Поза операторським аспектом стрічка Волтера довго розгойдується перед центральним моментом у синагозі, де відразу все змінюється назавжди. Волтер знімає спокійно, навіть дещо відсторонено. Без кітчевого різнотрав'я про споконвічну дружбу українців та євреїв, цих братів повік. Монохром, власне, й допомагає йому у цьому стоїцизмі. Спогади його головного героя кольорові, але витримані саме у тій корекції, яка й потрібна. Тобто він добре усвідомлює всі сентиментальні пастки на своєму шляху.

Головні та другорядні добре підібрані (українець Дем'ян та голлівудець Сол Рубінек – клас), а от за масовкою варто пильно пильнувати. На базарі всі вони переграють масово, а один з них ходить з травинкою у роті цілий фільм. Цвіте незрозумілий пафос, а музика вже зовсім дешева, навіть там, де провіщає щось страшне. І вже зовсім підсумовує ці фрагменти аматорські реконструкції те, що один з хасидів називає свою спільноту сектою.

Починається шабат, Менделе йде до синагоги, і фільм вмить трансформується. Музика відразу покращується. Акторська гра у тісних вуличках вистрілює пружиною у цей переддень війни. У цьому вже майже потойбічному спогляданні Волтер вже навіть дозволяє собі момент чогось комедійного там, де так несподівано майже мюзикл вривається у цей вповільнений плин перед побиттям Менделе хасидами.

Перед остаточною руйнацією старого світу режисерові ще треба врівноважити згадки про єврейську кров на українських руках згадками про добросусідство. Зробити декілька шпильок вбік хасидів та запустити пророцтво Мендела про захист євреїв зі зброєю в руках. Однак все це вже з погляду вічності. Фінал його фільму ідеальний. Саме такий, як і мав би бути. Блудний син у батька за пазухою за мить до трагедії. Усе, що було перед тим, можливо, просто його передсмертний спомин назавжди.