Новий довгограй сирітського шансону про тяжку пацанячу долю.
Великомученик Yaktak намагається компенсувати кризу своєї маскулінности через зазіхання на пророчий статус.
Yaktak вже хоче змінюватися на другому альбомі, але не знає як. Щоб він не робив, то все якийсь покруч. У своїх пустопорожніх маніфестах, де він стає хіба самопародією, його страх перед кобітою тужавіє у стократ.
З таким народовим настроєм після дебютника "Під гітару" (2024) десь вже виникає підозра, що альбом мав би називатися не "Буду собою", а "Бля, буду". Яктаку ще далеко до того, щоб бути собою. Він щось постійно моняється. Таких простий нарід не любить.
За кобітою він волочиться, що той гонушник. Таких безхарактерних реп'яхів по селах не люблять. Народна мудрість вірить у те, що кобіта мусить знати своє місце та чин, а от інфантильний Яктак може хіба просторікувати.
Йому мусово стати на прю зі старовижівським навспаком та його ковельськими демогоргонами, що той Білл Байєрс, щоб прийняти свою природу. У тій демонізації, до речі, міг би згадати й "Лісову пісню" Лесі Українки, адже Колодяжне там якраз убік Голоб. Там ще є, до речі, футбольне поле край траси чи вже заросло?
Цього його слухач дочекається хіба в іншому житті ("Не в цьому житті"). Яктак ще той пасивний персонаж, щось на кшталт свідка рагуль-попу Брикульця, який любе буть під каблуком. Його шансоніст-кальянник лише вдає з себе маскулінне цабе. Хоча б фраза "бро, це тру" в утопічному маніфесті "Буду собою", який відразу чомусь нагадує псевдореперицю alyona alyona.
Фраза "Що б не казали в мене за спиною" звучить доволі двозначно обабіч його змученої пасивності у шкірянці. Наступний трек лише посилює ці підозри лірикою на кшталт "Очі намочені. Не знаю, дощ чи ні. Туш тече по обличчю". Це його туш чи Її? Якщо його, то це вже цікаво.
Там ще його інфантильна бідося відзначається цікавою фразою: "Назавжди, назавжди. Назавжди між твоїх ребер я. Назавжди, назавжди. Назавжди люблю тебе я". Шо? Назавжди між її ребер? Може між грудей?
Яктак так хоче бути собою, що постійно когось нагадує у тому своєму реп-шансоні. Якщо не мікс Псюка та Козака Сіромахи, то союз Дорофєєвої та Скофки ("Ендорфін"). Він ще там хвалиться таким: "Тобі на тілі напишу про любов. Під будинком сотні розмов. Описати всі думки не вистачить мені всіх на світі мов", хоча йому б ще добре українську вивчити для його простеньких рим за такої куцої уяви.
У "Зупиняю час" його захриплий голос, який вдає когось дорослого, щоб купити собі пивка, інколи блукає поміж чогось схожого на "8-ий колір" Мотор'ролли. У цілковито чужому для нього денс-попі "Сонце" Яктак так кумедно намагається обрости чимось вагомим, щоб хоч трохи стати схожим на Монатика та Брикульця.
Там, де він вдає з себе рокера покручем The Cardigans та Пивоварова, несподівано виникає одна цікава, хоча й прогнозована засада ("Не питай мене"). Що, власне, він має на увазі цією лірикою: "Вночі до тебе – і піду лиш ранком, та повернуся знову бумерангом. Така солодка ти – неначе манго на моїх губах. Бо з тобою щастя так близько. Бачиш, в небі зорі розбризкав. Танеш, як морозиво в Стрийському"?
Якщо він вже розбризкав зорі у небі, то чому щастя лише "так близько"? Може його ліричному герою варто записатися до якогось дохтора? Подібне не варто ігнорувати.
Трек "Твоя краса" чомусь здається волинським переспівом треку "Матильок" уродженця Берестейської області Макса Коржа. Там ще хтось з них обох десь трохи чув Вакарчука. Вакарчук, власне, нині й перебуває десь на рівні текстів на кшталт "Щоб ти не змерзла, люба, буду тобі я опаленням по трубах. Буду як вогонь, палати в грубі. І ніколи я не буду грубим" чи романтичних кліше "Ти ніби вийшла із книжок. Тих, що раніше я читав. Чекатимуть на твій дзвінок метелики із живота".
У цьому нині нема ніц незвичайного. Україномовний шансон й так цьогоріч вже синхронно дрейфує вбік Вакарчука (Макс Барських, Максим Бородін, Міша Крупін, Нікіта Кісельов). Яктак буде ще одним у тій тенденції ("Пообіцяй мені"). У його боягузливому проханні "Пообіцяй мені, що поряд будеш ти, як зморшки вкриють наші посмішки" десь на генетичному рівні вже є щось вакарчукове.
Як тільки Яктак навчиться відрізняти усмішку від посмішки, то відразу може йти пророком у політику, щоб заповідь нову давати людям ("Люди"). Цей популістичний момент у нього не лише від Вакарчука, але й від Монатика ("Люди, люди, люди, люди. Без людей стають безоднею. Люди, люди, люди, люди. В'януть без любові. Це закон").
Закономірно, що цей псевдодуховний кітч швиденько переходить до якогось збочення. Якщо достоєвщина Парфенюка приходить до фрази "та прищик на носі знову голову зносить" (добре, що не на дупі), то Яктак у треці "Підошви", що наче є переспівом російської фрази "с мілим рай і в шалаше", вже просить Її про таке: "Ти знаєш, візьми мене з собою у рюкзак, коли будеш підкоряти всі вершини цього світу".
Чи можна вже після цього остаточно сказати, що Вона охоче витирає об нього ноги? Мона чи нє?