Шлях поколінь

Дешева та примітивна реконструкція історії преображення офісного гречкосія Назара у вальгального воїна.

Патріотичний лубок Шлях поколінь у своїх флешбеках плутається не лише у датах та совітах. У всій його реконструкційній конструкції подекуди важко відшукати справжнього режисера цього недбалого дійства.

Режисером цієї стрічки називають Михайла Ухмана, хоче деінде режисером цього кіно вважають Володимира Сидька (так навіть пише у фінальних титрах). Якщо справжнім режисером Шляху поколінь таки є Сидько, то руку майстра-халтурника помітно відразу. Саме Сидько був режисером торішнього фільму Віденська кава за п'єсою Дмитра Корчинського.

Звідтам сюди на роль головного героя прийшов й актор Назар Борушок, який грав там юного Адіка Гітлера. Своїм дешевим настроєм Шлях поколінь далеко не втікає, але рівень мислення, рівень діалогів, а подекуди навіть й акторської гри у Віденській каві значно вищий. От що животворний перст Дмитра Олександровича робить зі живими людьми по той бік екрана.

Реінкарнація патріотів у природі в цій стрічці десь намагається впасти на хвіст мотиву попаданців у світовій культурі. Але відразу, схоже, варто сподіватися, що ця історія про тяглість традицій УПА-ЗСУ надихалась хоча б паном Броучеком Славоплука Чеха чи "Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура" Марка Твена, а не російським фільмом Ми із будущєва (2008).

Хоча у нинішньому контексті режисерам цієї стрічки міг би знадобитися й досвід одноденного заглюка радянського фільму Дзеркало для героя (1987) Володимира Хотиненка про післявоєнний Донбас, де співають українською, але розмовляють вже переважно російською. Там також художнє трохи мішали з документальною хронікою.

Однак все схоже на те, що ті попаданці там до одного місця, оскільки це більше бюджетна реінкарнація обмеженого кола акторів у руках режисера. Навіть не сон (зі залученням знайомих у головні ролі) як у пригодах піонера Петі в радянській пропаганді Новий Гуллівер (1935) Олександра Птушка чи в нуарі Фріца Ланга The Woman in the Window (1944).

Це лише дешева та примітивна реконструкція на екрані. З безхитрісним пафосом, плакатними промовами, жахливою акторською грою, книжковими інтонаціями та простеньким оператором. Якщо тут випадково і пробігає якась іскра гумору чи вдалого кадру, то це хіба що диво Господнє. Навіть після убогости Віденської кави така спроба кіна на рівні сумнозвісного Юрика не є чимось дивним на вкраїнських екранах, оскільки тут можна вже згадати реконструкторське суголосся на кшталт відеопродукції Область героїв (2022) чи аматорського документалу Марія (2022) про зв'язкову УПА Марію Штепу.

Стрічка Шлях поколінь неймовірно схематична. Її важко назвати агіткою чи пропагандою, адже на розум тут ніхто особливо не зважає. Навіть радянські солдати на Волині у 1943 році, то просто якась дрібничка. Подумаєш, хтось переплутав одну цифру в році. Це ж навіть не пародія, хоча голосом Лариси Руснак вже давно варто озвучувати якісь сексуальні комікси. Це б були справжні хіти.

Наївний пафос своїм примітивом пре просто в лоб зі своєю стоковою музичкою на тлі. Начхати на карикатурних маніяків-росіян, але чому в сентиментальному епізоді про дівчинку з ангеликом режисер раптом забув, що малим дітям не варто розмовляти з незнайомцями на вулиці? Він же наче хоче на щось впливати по цей бік екрана у фільмі, який начебто базується на реальних подіях? Документальні моменти зі зв'язковою Ганною найкраще, що у нього взагалі є, але навіщо так грубо та недоречно натякати на групове зґвалтування за ще живої зв'язкової?

Ще більше упосліджує тотальне навколишнє аматорство присутність у кадрі начебто заслужених акторів. Володимир Ніколаєнко, вуйко Бодя з рагульських серіалів Останній москаль та Великі Вуйки, тут навіщось дає цілу клоунаду з витріщеними очима істеричного енкаведиста, такий собі місцевий покруч Крістофа Вальца у Безславних виродках (2008) Квентіна Тарантіно.

З такими псевдофільмами українське кіно може спокійно забути про хоч якесь майбутнє. Варто лише сподіватися, що фінал цієї стрічки на бронетранспортері навіяний не 9 ротою (2005) Фьодара Бандарчука.