Лозниця в тумані

Вигнання режисера Сергія Лозниці з раю Української кіноакадемії з обопільними заявами учасників процесу вкотре нагадує наївну хржановщину, треш-кумедію для маляток.

Українська кіноакадемія вигнала режисера Сергія Лозницю зі свого членства та попросила дещо стурбовану спільноту більше не вважати його представником української культури. І все за те, що його фільми стали учасниками фесту російського кіно у французькому Нанті під назвою "Entre Lviv et l'Oural", а також, схоже, й за те, що космополіт Лозниця не підтримав заклик Української кіноакадемії щодо бойкоту російського кіно.

У відповідь режисер Лозниця не придумав нічого кращого, а тому назвав це рішення академії, поміж фрагментів свого псевдофілософського словоблудства, звичайним нацизмом. Також Лозниця попрохав й надалі називати себе українським режисером.

Лозниця вже якийсь час зверхньо вважає себе гуллівером в країні ліліпутів, і, звісно, що він все ж має певні підстави для подібної оптики. Якщо його таки вважати українським режисером, то він тоді наразі найкращий місцевий режисер на тлі Васяновича, Лукіча, Ворожбит чи Слабошпицького (аксакала Балаяна тут, певне, краще не згадувати).

З іншого боку його фестивальне кіно взагалі не Муратова чи Герман, а тому дещо незрозуміло звідки у нього раптом стільки елітарних понтів разом з кучерявим мистцем Хржановським. Мегаломанську хлєстаковщину останнього нині взагалі вже ніхто не згадує, але ж скільки, о Боже, було ахів та охів про безсмертне творіння мистця з піднятим у майбутнє комірцем та шаликом революції.

Ситуація з Лозницею у нинішньому контексті війни України з росією достатньо химерна.

Людина цілі роки свого життя поклала на те, щоб показувати всьому світові свої задовгі та перевантажені документали про жахіття молоха радянського тоталітаризму. Тут і Вистава (2008) з кумедною п'єскою про доброго товариша Леніна, яка трохи собі перегукується зі документалом Звичайний фашизм (1965) Михайла Ромма. Ромм, звичайно, божить там артистичними іскрами та чітко вказує на те, звідки пішла кісільовщина, якій, звісно, далеко до старої школи. Тут і Процес (2018), і Прощання зі Сталіним (2019) з приколами про мистців, які наввипередки дають мистецький образ вусатого батька нації у безсмертних позах.

Лозниця ціле десятиліття фільмував у своїх стрічках колекцію зомбі русского міра, яка нині поперла в Україну у своїх танках на Берлін. Тут його документал День Перемоги (2014), а також ігрові фільми: Щастя моє (2010), Лагідна (2017) та Донбас (2018). Лагідну з-поміж тих фільмів варто таки назвати найкращою його стрічкою про російське шоу уродців, оскільки Донбас вже достатньо втомлене кіно. У ньому, до речі, немає жодного акценту про те, що це наче громадянська війна, а тому можливо, що щось таке він десь говорив за кадром для фестивальної публіки, яка полюбляє боротися усім добрим супроти усього поганого у стерильній атмосферці берлінських залів.

Певну антиукраїнськість закидають затягнутому документалу Майдан (2014), який в його безпристрасному об'єктиві Творця на хмарках розпочинається бородатим анекдотом та закінчується Небесною сотнею. Якщо ж робити інтервенцію в авторську суб'єктивність його буденщини на тлі історичних змін, то там забагато графоманських віршиків та Яценюка.

Поміж тьми інших документалів (наприклад, про блокаду Ленінграда) можна згадати ще одну його ігрову стрічку про білоруських партизанів У тумані (2012), і це лише тому, що після документального Бабин Яр. Контекст (2021) Лозниця ще хоче знімати художній фільм про Бабин Яр. У тому фільмі чітко увиразнюється проблема з обличчями нинішніх акторів, які важко заточити під певну історичну епоху (Другу світову).

Сам Лозниця про це часто говорив, і тому У тумані подекуди ніяке не кіно, а якась вистава Бобруйського драмтеатру. Це зовсім не Лариса Шепітько 1976 року навіть зі своїм моральним вибором поміж двох розбійників, а у фіналі своїми інтонаціями воно взагалі починає нагадувати листи товариша Сухова коханій Катерині Матвіївні з фільму Біле сонце пустелі (1969).

Хз, можливо, що так він намагався давати польського Смажовського, але конкретні зміни пішли Лозницею вже після колаби з мистцем Хржановським та Меморіальним центром Голокосту "Бабин Яр" за гроші російських олігархів. Цей Меморіальний центр притягував скандали магнітом і чого там, прости Господи, тільки не було: трешеві інсталяції, маразм підтоптаної мисткині Абрамович і навіть нудотний Толічка Ульянов зі своїм комуністичним дівьорсіті.

Відтоді режисер Лозниця підмішав у своє фестивальне кіно а-ля російський режисер Звягінцев, який лише у четвертій своїй стрічці зрозумів нарешті, що у фільмах Тарковського є достатньо гегів (зокрема, й богословських хохм у Сталкері), щось дещо лєве.

Він завжди був таким логічним та чітким у своїх інтерв'ю, а тут щось просто поплив та почав ламатися на сонці, наче ніколи не дивився Az ötödik pecsét (1976) Золтана Фабрі. Став якимось переляканим зелотом-ригористом, що у Каннах, що у студії ICTV, де львівшський псевдоісторик В. Расєвічъ ще й вилизав все до блиску небесних сфер на горизонті (нині цей садобот активно перевзувся в патріота та почав лякати неугодних телефонним дзвінком у СБУ).

Після документалу Бабин яр. Контекст, де контекст якраз ігнорується зовсім, месенджер Лозниці почав більше нагадувати допотопний стайл документалки Ukraine on Fire (2016) Олівера Стоуна, яку той взагалі незрозуміло навіщо знімав (хіба що для якогось рашистського обряду посвячення). У радянському фільмі про диверсанта Кузнєцова Загін спеціального призначення (1987) більше актуальної інформації, ніж у цій халтурці Стоуна.

Але путін нагло обламав Лозниці весь кайф з демонізацією всіх українців під час Голокосту, а ця війна явила світові прекрасне розрізнення між жертвами режимів та його співучасниками усім продюсерам Лозниці, його львівським кулєгам (В. Расєвічъ та А. Усачъ), а також львівським коханкам Таріка Сиріла Амара. Тому так легко нині закидати непослідовному Лозниці інфернальний захист російських мистців, цих милих ліберальних кульбабок. Якщо раніше це ще можна було назвати імперським заскоком біса у ребро за бабло, то нині, під час війни, ще вже дещо інше.

Україна існує. Ніхто не знає, що далі буде з Меморіальним центром Голокосту "Бабин Яр" та що там взагалі надалі робитиме товариш Хржановський. І рішення Української кіноакадемії Лозниця за таких обставин міг би назвати як завгодно, але він чомусь вибрав саме слово нацизм. Щось, схоже, ще заглючило у старому, довоєнному світі.

А ось цей рубікончик Української кіноакадемії з Лозницею – це вже щось цікавіше. Якщо пішла така життєдіяльність, то варто з академіків виводити режисера Олеся Янчука за лютий треш про Петлюру, режисера Олексія Шапарєва за перелякану шароварщину про Крути, режисера Зазу Буадзе за сентиментальне порно про митарства Богородиці у пеклі спагеті-вестернів Мати Апостолів, а також графомана Кокотюху за переказ російських серіалів власними словами у фільмі Червоний.

А ще тре згадати режисерові Олександру Березаню відрижку русского міра у фільмі про шляхетних волоцюг. Студії 1+1 згадати всі українофобські серіали а-ля Останній москаль, Догори дриґом та Великі Вуйки. А малоросійській убогості франшизи Скажене весілля пригадати кальку етнографічного гетто Весілля в Малинівці (1967).