Зміст статті

11 квітня 2022олександр ковальчук

Великий вітчизняний треш

Пекельний треш про україночку з серпом над тілом мертвого росіянина в тільнику.

Маленький ролик про Україну-месницю від групи небайдужих ентузіастів зі Львова.

Майже всі українці нині хочуть цих російських вбивць та ґвалтівників дітей якщо не четвертувати, то посадити на палю. Малята на майданчиках вбивають Путіна у різноманітний спосіб у своїх іграх. Вигадують йому особливе місце у пеклі, де б його щохвилини бомбили літаки, щоб він знову і знову міг відчути, що ж таке справжній біль.

Але зараз для колективного Путіна й цілого пекла замало. Слова Теодора Адорно про те, що: "Писати поезію після Аушвіцу – це варварство" мають лише одну відповідь, і це – талант. Але наразі в Україні є лише добірки напівграфоманських віршів на Читомо.

Ось й група небайдужих ентузіастів зі Львова зняла ролик про україночку зі серпом, де сама стражденна Україна перерізає ним горло клятому росіянинові у тільнику та вітає усіх наступних путінців у пеклі.

Україна потребує нині якісної пропаганди, але саме це відео від команди небайдужих львів'ян можна назвати лише пекельним трешем, дешевим та сердитим. І справу тут не у порівняннях з ІДІЛ, близькістю з борщиком істерички Захарової чи реакцією пересічних росіян. Це в умовах нинішньої війни нікого вже не цікавить.

У цьому ролику замість реального болю є лише театральні паузи заньківчанки та треш примітивного мислення. Кобіті потрібно дати преображення багаторічної жертви у жорстоку месницю в стилі класики rape revenge Я плюю на ваші могили, але у неї навіть пластики такої немає, щоб це перевтілення було не настільки вимученим.

Добре, звісно, що Україна в цьому образі вже не читає зранку коханому німчику у ліжку поезію Тичини, щоб той наскрізь пройнявся долею Розстріляного відродження, як це можна було побачити у фільмі Стрімголов (2017). Але на це вдавання акторської гри неможливо дивитися без сміху. На всі ці театральні паузи, пафос та млосний примітив.

Це якась кумедія, а не горор, особливо під час слів: "Вбивали доти, доки у миролюбній хліборобській нації не прокинулося щось страшне, щось, що віками дрімало у надрах дніпровських круч. Первісний і прадавній український бог. І тепер ми збираємо свої криваві жнива". Це хтось просто обдивився фолк-горорів на кшталт The Wicker Man (1973) або Midsommar (2019) чи просто трохи неофіт-язичник?

Midsommar (фото: mubi.com)

Акторка так намагається протистояти на словах російським стереотипам, так говорить про те, як росіяни створили кумедний образ українця з оселедцем, салом та галушками, і навіть не помічає, що сама є кумедним образом україночки з чорноземом під ногами та віночком на голові, схоже, що з Прикарпаття.

Творці ролика хочуть дати щось інфернальне, але це лише дешева театральщина а-ля невдале кіно Гіркі жнива (2017) чи шароварна пародія Чорний ворон (2019), де ще можна згадати й сентиментальну порнографію Мати Апостолів (2020) про митарства Богородиці у пеклі спагеті-вестернів.

Навіть не апокаліптичні візії протистояння Жінки (яка зодягнена в сонце, а на голові її вінок із дванадцяти зір) з Вавилонською блудницею, матір'ю розпусти та гидоти землі, яка п'яна від крови святих та від крови мучеників Ісусових. Навіть не натяк на Фатіму з якою нині носяться, як з писаною торбою, бо коли Папа Франциск говорить, що у цій війні винні усі, то має впевнено вказати на те, що у цій війні винна саме Церква, яка, наче той пророк Йона, замість проповіді у Ніневії пішла у протилежний бік, а тому нині перебуває у глибокій кризі.

Але від львівського трешу не варто очікувати подібних глибин, хоча зараз саме той час, щоб багато чого зрозуміти зі старозаповітних історій про Содом і Гоморру (є там хоча б десять добрих росіян?) чи про винищення юдеями сусідніх племен заради землі, що тече молоком і медом.

Якщо автори цього відео вже так хотіли дати української готики, то вже могли б переглянути для загального розвитку гоголівську екранізацію у психоделічній мультиплікації Страшна помста Київнаукфільму (1987). А якщо так і не добралися до австралійського фільму The Nightingale (2018) Дженніфер Кент, то могли б собі пригадати, що є такий російський режисер Констянтин Лопушанський (уродженець Дніпра, до речі), фанат різноманітної постапокаліптики, який ще у 1994 році зняв фільм Російська симфонія, де росіяни всіх часів та народів йдуть до Армагеддону на останній бій зі Злом, але тут раптом виявляється, що Зло – це вони.

Але після дешевого та сердитого трешу про 103-тю бригаду з акторкою Курбаса на чолі тут вже немає чому дивуватися у Львові (навіть дітям у кадрі), тим більше, що це робили у ЛОДА Козицького.

Козицький, до речі, нещодавно оголосив про створення культурного хабу (у нього все, що рухається, називається хабом) для потреб фронту, але оскільки тією дефілядою напевне займатиметься школотний трештокер Посипанко, і туди вже підтягуються деякі місцеві лабухи, то там буде ще та рагульня.

Садовий також якось хотів зробити зі Львова місцевий Голлівуд, але наразі лише знявся у фільмі Еґреґор, що так і не вийшов у прокат (якщо там грає Олена Лавренюк, то на ньому відразу можна ставити хрестик). З трейлера то якесь бездарне продовження примітивного мислення Дена Брауна у книзі "Код да Вінчі", хоча з того часу вже з'явився серіал Молодий Папа Соррентіно (2016) та фільм mother! (2017) Аранофскі, а тому буквальні пошуки дружини Христа – це вже зовсім для одноклітинних. Садовий, до речі, вважає застарілу скульптуру Швайкерта сучасним мистецтвом, і тому так пропагував політичне замовлення на вихваляння цієї халтури.

На цьому прикладі чітко можна узріти, що життя випереджає місцеву культуру, яка просто не готова до цієї війни, оскільки якості там лише на дещицю. Відео з-під Іванкова на Київщині вставляє усім Припутнім відразу, а відьма з Конотопа – це просто топчик.

Українські мистці вже якось так кумедно проспали війну у 2014 році, що почали постфактом записуватися у її пророки, згадували там свої сни та марення, типу, млосно передчували. Місцева культура продовжує гальмувати в блаженному сні та масово продукувати лише треш замість того, щоб викидати усе найкраще догори, наприклад, своїх, львівських виконавців – репера Badbok, проєкт Семенчука Brat чи фолк Мар'яна Пирожка, який вже має певний горорний досвід.

Але замість цього триває істерія довкола убогого Євробачення та колоніальної екзотики для Європи від гурту Kalush, який з тією "Стефанією" вторинний навіть на місцевому ринку. Нині якраз є можливість повністю втілити гасло Хвильового "Геть від Москви!", а не повзати у шароварному треші нікому непотрібного конкурсу, який немає нічого спільного ні з музикою, ні з шоу, ні з презентацією ЛГБТ, щоб тішитися хуторянськими успіхами одноразового гурту Go_A.

Але замість цього в Україні майже відсутня літературна критика. У кінокритиці ніби щось є, але й це добре ховається у морі піднесених оплесків від сніжинок, які вихваляють треш Лірника та Петлюри, мотлох Червоного, шароварщину фільму Крути чи просто учнівські роботи типу Стоп-Земля.

Так нині й починає вилазити боком українофобський треш Скажене весілля та Шляхетні волоцюги чи ідіотичні серіали студії 1+1 а-ля Останній москаль чи Великі Вуйки.

У музичній критиці є лише декілька сайтів, які наближені до продавців квитків та лейблів. Вони гордо заявляли до війни, що рецензії та аналітики більше не потрібно, а замість цього лише впарювали потрібних артистів, типу покручів Аліни Паш чи псевдореперки alyona alyona, а також шукали міфічний етнокод у саунді, який переважно тирять з усього світу.

І замість хайпу на Моргенштерні, який таки стібе цю школоту, могли б більше розкручувати когось місцевого, тому що навіть поміж просунутих бульбашок мало хто писав про останній альбом Міська Барбари, який ідеально відчуває нинішні події.

А щоб не образити літеплістю всіляких сніжинок навколо, то рубрика "Культура" плавно трансформувалася в українських ЗМІ в рубрику "Гламур", де можна почитати про розлучення співачки Дорофєєвої та збільшення грудей Анни Трінчер.

Проблема, власне, не у тому, що подібний треш існує (дай Боже йому щастя), а у відсутності аналізу та ранжирування, коли цей треш підноситься до статусу чогось вартісного, ніби якісного, що начебто вже свідчить про розвиток культури. Коли якесь дно підіймають з-під його плінтуса як певний ідеал та ще й прикривають цю неошароварщину патріотизмом.

А для групи небайдужих ентузіастів зі Львова лунає львівський репер Badbok зі своїм класичним хітом про путіна.

Автор: олександр ковальчук

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.