Зміст статті

17 квітня 2020олександр ковальчук

Культурка в бульбашках щастя

Блаженний наїв львівської культуртрегерки Нестерович в часи мемчикового безсилля.

Ейфоричні маніпуляції про нинішний стан української культури в рожевих окулярах місцевого культуртрегерства.

Солідарність праведної прі за культурні гроші в часи зеленського карантину дуже легко зрозуміти перед носом ворога. Але це ще й час, коли православний люд, за словами Блаженнійшого Святослава, мав би почати відділяти зерно від полови. На Галичині, на жаль, деякі фейсбучні активісти розпочинають доганяти розумом певні актуальні процеси в країні лише на четвертий рік (якщо починають взагалі).

Полова половою повіває і тому літопис львівської культуртрегерки Євгенії Нестерович "Культура на відстані дотику" на сторінках культурного магазину Коридор – се така собі заквітчана інфантиль з розмаїтими маркерами рідної інформаційної бульбашки: фейки, Середньовіччя, Маклуен (месенджер – це месник), постправда, муральна нехіть тощо. Нестерович, окрім всього іншого, ще й програмна директорка фарисейського Бієнале довіри (для секти садоботиків, а не усіх-усіх-усіх), і тому досить смішно читати ці пасажі про дотики чи тактильність зважаючи на її комфортне перебування у бульбашці щастя. А згадки про Середньовіччя особливо кумедні на тлі витання довкола цього текстику сектанського хайпу, який з маніакальним фундаменталізмом істерично банить усе, що не вписується у його куці та зазубрені уявлення про цей світ, ідеальну картинку комфортного світогляду свідків полови, де вже предвічно відомо, хто спасенний, а хто – ні у ліволіберальному райку (і тому анічичирк про дзеркало аудиторії).

Відгомін хіпстерської юродивості у її няшному текстику вказує на те, що це саме той рубікон відчаю, довгого й нестерпного чекання, з якого колись, свого часу, одна депутатка Львівської міської ради волала до Неба страшним закляттям про те, що вона згодна вже не лише на будь-який пам'ятник Бандери, але й з будь-чого. Ось так Львів і отримав пам'ятник Бандері в найкращих традиціях радянських монументів товаришу Леніну, а Андрій Парубій прикупив собі ще й новий плащик від Кардена.

Психологія цієї спраглої стурбованості омріяним достатньо примітивна у ці буремні часи, коли будь-який довгоочікуваний мізер блискавично вилизують до статусу непорушної іконки. Новим мічурінцям бракує терпіння на спустошеній землі (особливо у квітні), вони хочуть штучно нагнути природні процеси визрівання, а потім ще й дивуються покручам довкола. Тому рано чи пізно всю цю сопливу катавасію, як зазначив би головний санітарний лікар Ляшко, мав би наздогнати чарівний пендель. І це би був ще той бієнальний апокаліпсис довіри, тобто привідкриття, оголення того, що на споді, за кулісами.

Текстик Нестерович витає в ілюзіях та фейках, у постправді та самонавіюванні. Школотний наїв у Коридорі прикривається ризами аналізу та критичного мислення. За всією цієї просвітленою веселковістю та розцяцькованість бовваніє лиш скелетик поверховості та понтів подібних до неї імяреків. У танку маленьких лакуз вони щось там ніяково нині дріботять комашньою перед геніями, світять навпочіпки своєю мізерією навсібіч, скачуть, наче примати перед Монолітом (див. петеушну пародію на Кубрика у фільмі Плем'я Слабошпицького).

То мистець Грехов паразитує на батькові Тарасові своїм банальним заробітчанством (де, на жаль, ні мистецтва, ні провокації), яке ще чомусь підноситься омофорним свідоцтвом торжества над затурканими ортодоксами. То графоман Любка з переляку назве Григорію Сковороду веганом, то літкритик Стасіневич, з реклямного похмілля, нарече його хіпі, а ще ж є львівське видавництво Terra Incognita, яке профанно вважєє Теофанію Сковороди чомусь езотерикою (тобто плутає безпосереднє явлення Бога наяву з чимось темним з чорного входу). Якось ще рятує цей легіон новомучеників львівський кінокритик Тарасенко, але й він навіщось приплітає до Сковороди Лао-Цзи. Хоча ще коли Леонід Ушкалов згадував про Александрійську богословську школу (це лишень перший ключик до розуміння), а режисер Аранофські явив світові всю красу цієї методи у фільмі Ной (частково) та стрічці Мати! (цілковито). Але малі ці не особливо дружать з Переданням, навіть не знають, що це таке, і тому й вигадують собі на голову різноманітну хню. Увесь рівень їхнього одноклітинного мислення – це натягнути на світочів модні луки та манірно тішитись відкопиленим мізинчиком.

Схоже, що Нестерович навіть не зауважує самовикривальності та самопародійності свого текстику, усіх цих цитат, типу, "Нове Середньовіччя фейків, напівправд, моментальної міфологізації і всяких єресей набуває фантастичних обертів, каталізоване переляком перед пандемією", бо свято, певне, вірує, що вся ця есхатологія точно не про неї, а про когось десь там безпосередньо. Ніби це не неї (і таких, як вона) нещодавно так подвійно визвірився Іздрик.

Усю свою міфологію моментальних напівправд та єресей Нестерович намагається вибудувати на фейковому камені цієї цитати: "В карантин українські "креативні індустрії" (є багато питань до цього терміна, але ви розумієте, про що йдеться) увійшли з чудовим національним прокатом чуйного і смішного фільму "Мої думки тихі", успіхами української боді-позитивної реперки Альони-Альони в Польщі, перемогою прифронтової документалістики Ірини Цілик на міжнародному фестивалі Санденс, новим 800-сторінковим романом Софії Андрухович про переплетення трьох часових пластів української історії культури, класним популярним серіалом Наталки Ворожбит "Спіймати Кайдаша", який сподобався і в селі, і в Києві, і фантастичним "типу-бразильським" альбомом Шевченківських лауреатів 2020 ДахаБрахи, де український мелос так органічно сплетений з південно-американськими ритмами, що ти не просто слухаєш класний український world music, ти ніби сам стаєш частиною цього world. Ну і Шевченківська премія "здорової людини" 2020, за яку освіченим людям нарешті не соромно".

Але ж збудоване на піску довго не стоятиме. Екзальтована кон'юнктура Кіяновської, яка щось там воліла сказати анекдотичному Вовочці такого, але так зворохобилась брижами, що аж не змогла. "Амадока" Софії Андрухович вже коли розійшлась світами, а жодної адекватної рецензії на неї так і нема, і, певне, й не буде, якщо добре роздивитись стан літературної критики в Україні. Лише за нуарний період кінематографу можна налічити з дюжину стрічок подібної тематики (не кажучи про вже Еко), які згодом так стібатиме Аероплан братів Цукерів, який так бездарно копіював режисер Тихий у Наших котиках. Софія Андрухович знову написала пародію, яку знову екранізують на кшталт відвертого фуфла Віддана? Якщо так, то вся надія знову лише на невротичних дівчаток з Читомо.

Музична критика на трьох сайтах, які тусять з лейблами, і тому піарять одноразовий непотріб, привозить й фейковий феномен реперки alyona alyona. Її недороблений дебютник з утопічними маніфестами був сільською карикатуркою на Cardi B та бодіпозитив Lizzo. Після минулорічного EP "В хаті МА" стало остаточно зрозуміло, що її поспішальний треш – це тупик в розвитку українського репу (якщо вона, звісно, не зміниться), де вона може стати хіба що праматір'ю полько-репу (апріорі карикатурного підвиду). Хайп навколо ДахиБрахи треба було розпочинати ще чотири роки тому, оскільки цьогорічний альбом "Alambari" – це, наразі, найгірший альбом їхньої дискографії. Дивно, що в ейфорії Нестерович нема жодних згадок про львів'ян Паліндрома та Мар'яна Пирожка. Типу, вони з різних тусовочок, і тому западло про них навіть заїкатися? А якщо вона вже так благоволіє ниць перед столичними цабе, то чому не згадує про співачку Люсі? Це журнал NME може хоч щомісяця возвеличувати нових месій британської музики (за такої традиції та кількості), а в Україні будь-яке абищо нині відразу сунуть в топи.

Не особливо смішний, ескізний та учнівський (і тому ані слова про чуйність) фільм Мої думки тихі страждає дитячим символізмом стрічок: Коли падають дерева, Додому, Черкаси тощо. І якщо когось вважати цілком сформованим в українському кінематографі, то лише наразі Лозницю. Симптоматично, як авторка на цій хвилі взаємопещення в ареалі своєї бульбашки щастя оминає халтурку Кіборгів, Петлюри, Крутів. Чи не згадує про те, як графоман Кокотюха переписує фільм Червоний з російського серіалу, а неадекват Лірник освячує свій треш Пекельна хоругва новою класикою. А де ж мова про 44 мільйони на православний совок у Буковелі Тільки диво з діджеєм Майдану та міністром культури Нищуком в ролі бородатого поліна? Чи, наприклад, слово про дерибан спадку Мирослава Ягоди, який ніхто по-братньому не хоче рухати, бо рука руку миє і око не виклює?

За всіма цими рожевенькими бульбашками є чимало халтури, графоманії з купою фейкової реклами, а також банального заробітчанства. Он Дзідзю лише пів подиху від бризкалок ректального серіалу Відморожений до воцерковленого співу "Боже великий Єдиний". Це лише початок, такий період, де щось окреме лише на дещицю вирізняється на загальному тлі. Це клініка для безпорадності оспівувачів перманентної кількості, яка ніяк не перейде у стабільну якість, і тому вони так затьмарено ігнорують аналіз та критичність.

Серіал Спіймати Кайдаша лише на міліметр виліз з трешевого болота українських серіалів (за російськими лекалами), як його вже відразу канонізували. Хоча чомусь не чути подібного хайпу довкола нового серіалу від ТРК Україна Відважні про спецпідрозділ поліції, який бореться за аб'юзом та газлайтом, де також скрізь панує та провінційна хтонічність. Серіал Спіймати Кайдаша (ці Свати для електорату Порошенка) став точкою перетину місцевих інтелектуалів з трешевою продукцією Зеленського, яка прикривається фіговим листочком фейкових зазіхань на творчість Бенні Гілла та Монті Пайтонів. Два ці паралельні світи нарешті зійшлися та почоломкались у впарюванні рідній публіці різноманітного непотребу. Президенство Зеленського, поміж іншим, вчасно підняло питання стану української культури у післяєвромайданний період, специфіки його функціонування в період рекламних фейків і сектанської міфологізації.

Але вифлиємські малятка у своїх райдужних ілюзіях зірочок тві-попу цнотливо оминають ці питання, і тому, що дивного у тому, що їх так блискавично може знищити будь-який Ірод. Такі текстики своїм сюсюканням лише унеможливлюють на теренах цієї анемічної Лукрози будь-яке омріяне ними Відродження. Усі-пусі, бозє-бозє, стояла я і слухала весну, допоки коси намотали на сосну.

Тому для всіх цих маляток лунає хіт Чарлі Ваффлза з 8 серії 5 сезону серіалу Two and a Half Men зі словами: "П'ю тепер з горняточка, горняточка, горняточка. П'ю тепер з горняточка, бо я великий вже. Бай-бай циці, бай-бай циці, бо я великий вже". Чарлі після того ще питає діток: "Хто любить циці?" Вони хором йому відповідають: "Чарлі Ваффлз". І Чарлі вже імпровізом продовжує: "Люблю циці, любцю циці, бо я великий вже".

Автор: олександр ковальчук